Marianna Soronevych
Нещодавно я побувала в невеличкому італійському містечку Гуссаго. Тут на заробітках уже понад 10 років перебуває моя мама Лариса. За площею і кількістю жителів містечко нагадує наш райцентр. Хоча дороги тут набагато кращі. Доглянуті дворики, невеличкі акуратні або ж величезні кам’яні, здається, ще середньовічні, будинки. За високими мурами знаходяться фазенди з виноградниками, декоративними вічнозеленими насадженнями.
Iталійці дивуються, що в нас є телефон і телевізор
Моїй мамі пощастило. Вона потрапила на роботу в інтелігентну сім’ю. Двоє стареньких людей: вчителька і музикант, який 60 рік грає на органі в місцевому костьолі. Жінка 12 років прикута до ліжка, їй потрібен постійний догляд. Держава забезпечує стареньких усім необхідним, а пенсію вони мають достатню, щоб утримувати доглядальницю. Щомісяця отримують ще й матеріальну допомогу – ліки і гроші. В Італії я не бачила замучених, нещасних, замотаних у хустки бабусь, хоч довгожителів у Гуссаго чимало. Вони їздять велосипедами, мопедами, автомобілями та у свої 80 і більше років щовечора збираються з друзями пограти в карти. Пенсіонерки крутять зранку традиційні «парманенти» (кучері), ходять на підборах, п’ють вино.
Мамині підопічні не принижують її та не морять голодом. «Навіть було таке, що годували мою подругу, – розповіла мама. – Наталя працювала в дуже багатій сім’ї, яка знущалася над нею. Це, на жаль, трапляється досить часто. Мене дивує й обурює те, що Україну італійці сприймають майже як країну… африканську. Пригадую, якось до нас прийшли двоє молоденьких дівчат, які здійснювали перепис населення. Дізнавшись, що я з України, поцікавилися, як я спілкуюся зі своїми близькими. Почувши, що я розмовляю по телефону, запитали: «А хіба в Україні є телефони?» Також їх дивує, що в нас є телевізори та комп’ютери. Коли я тільки приїхала, більшість італійців про Україну взагалі не чула».
Сеньйора замикала холодильник на ключ
Колишній чернівчанці Людмилі САМОЙЛЕНКО, з якою я зустрічалася, пощастило менше, ніж моїй мамі. Вона приїхала до Італії ще 1997 року, коли вдома припинили платити зарплату.
– Жити треба було на щось. Без чоловіка і з двома дітьми викручувалася, як могла, – пригадує пані Людмила. – Спочатку поїхала до Греції, де знайомі знайшли мені роботу. Але під час першої ж перевірки документів отримала депортацію. Як виявилося, у декількох наших «туристів» були підроблені паспорти, і через це в країну не пустили нікого. Ми поїхали до Італії й опинилися в незнайомому приморському містечку Бріндізі на півдні країни.
– Важко передати, який нас охопив відчай, – зітхає жінка. – Дехто одразу ж поїхав додому. А я з двоюрідною сестрою Ольгою потрапила в пастку до шахраїв: віддавши так званому «агентству» з пошуку роботи останні гроші, залишилися без копійки. Тому вирушила до Риму. Але там нас, звісно, ніхто не зустрів і не забезпечив роботою. Так ми опинилися на вулиці – без знання мови та даху над головою. У таких умовах промучилися у Римі більше місяця. Якби не допомога організації при католицькій церкві, могли би померти з голоду. Нас непогано годували, хоча ночувати доводилося на вокзалі. У Римі ми бомжували. Тут і познайомилися з багатьма заробітчанами з України, яких також привела сюди бідність. Повертатись додому було страшно, тому що там на нас чекали злидні і борги, але і тут роботи не було.
Нарешті Людмилі та її сестрі Ользі усміхнулася доля. Незнайома жінка з Молдови порадила їм поїхати на північ Італії. Навіть придбала за власні кошти квитки на потяг і сказала, до кого звернутися у пошуках роботи. Так сестри потрапили в туристичне містечко Ізео. Там «наших» ще майже не було, отож з’явився шанс знайти роботу.
– Я дуже щаслива, що потрапила сюди, – запевнила Людмила. – Тут неймовірної краси озеро і чисте альпійське повітря. А ще тут я нарешті знайшла роботу. Отримувала хорошу зарплату – навіть більше, ніж платили нашим жінкам у Римі. Проте у перші роки було дуже важко. Працювала, як ми самі називаємо себе, «бабасіттером». А це означає, що ти цілком залежиш від хворої та скупої італійської сеньйори. Принаймні я працювала саме в такої. Було важко і морально, і фізично. Жінка практично не давала мені їсти. Вона замикала холодильник на ключ, який носила на шиї. А продукти видавала рівно на одну порцію. Спати доводилося біля неї, до того ж, з увімкненим світлом.
Така заробітчанська доля спіткала не лише Людмилу. Більшість українських жінок, з якими я розмовляла, знає, що таке бути наймичкою у заможній італійській сім’ї. Комусь пощастило більше, комусь менше. Але і повертатися додому вони не хочуть.
Аліна ПІДОПРИГОРА
Думка
Охочих виїхати стає дедалі більше
Ельвіра МРУЧКОВСЬКА, керівник ГО «Сучасник»:
– Інтерес буковинців до виїзду за кордон нині тільки зростає. В області знайти роботу стає дедалі важче. Вакансії, які пропонують, здебільшого не приваблюють ні умовами роботи, ні зарплатою. Тому наші люди продовжують виїжджати до Росії та країн Європи.
Однак умови для наших заробітчан стають жорсткішими. Якщо раніше кримінальна відповідальність за нелегальне перебування існувала лише в Італії й Іспанії, нині ця тенденція поширилася й на інші країни Європи. Затриману особу, в якої немає документів або закінчився дозволений термін перебування за кордоном, мають право ув’язнити на термін від трьох місяців до трьох років.
Росія також змінила правила: роботодавець перед тим, як взяти на роботу іноземця, повинен хоча би три місяці пропонувати цю вакансію громадянам Росії. Це правило досі існувало в Європі, тепер воно є і в Росії.
Загалом нині тенденція є такою, як у 1990-ті роки: робочих місць в Україні бракує, і одна-дві людини з родини – переважно із сільських районів – змушені виїжджати працювати за кордон. У сільських мешканців теж навчаються діти, вони теж хочуть нормально харчуватися, мати нормальні умови вдома, і для цього доводиться десь заробляти.
На замітку
Об’єднання «Сучасник», що на вулиці Шевченка, 47, у Чернівцях (номер тел.
58-55-96), надає безкоштовні консультації з питань безпеки виїзду за кордон
