Marianna Soronevych
Діти, батьки яких на заробітках за кордоном, мріють, аби вони приїхали додому. Дітям не потрібні «умовні одиниці», зароблені дорогою ціною…
У Західній Україні чимало родин, з яких хтось поїхав на заробітки до Іспанії, Португалії, Чехії, Греції. Як правило, батьки їдуть за кордон заради кращого майбутнього для своїх дітей. Поки вони трудяться на будовах або доглядають стареньких, діти в Україні звикають до легкого хліба. Але втрачають материнську любов та батьківську опіку. І так минають роки… Як живеться дітям українських заробітчан, про що вони мріють та як можна їм допомогти – дізнавалася кореспондент “ВЗ”.
Мама 15-річної Ярини із села Дроговижа Миколаївського району, яка вчителювала в місцевій школі, поїхала на заробітки в Італію, коли дочка пішла у перший клас. Отримавши легальну роботу, мати щороку приїжджає до дітей (у Ярини ще є старший брат – вчиться на програміста). Працюючи в Італії, вона розлучилася з чоловіком. Він одружився вдруге і виховує ще одну дитину.
Два роки тому Ярина поїхала до мами в Італію. Думала, назовсім, але змогла “протриматися” лише вісім місяців. Спочатку були труднощі лише з мовою, а з часом почалася ностальгія за рідним домом і друзями. Дівчина вирішила повернутися в Україну – до дідуся та бабусі.
Яринка – незамінна ведуча свят та культурних заходів у рідній школі. Вона гарно співає та відвідує драматичний гурток при районному Будинку школяра. Почала ходити до репетитора на заняття з креслення і рисунка, бо хоче вчитися на архітектора. Не задумуючись, говорить, що віддала б усе за те, аби мама була поряд.
14-річна Соломія Безпалько із села Росохача на Тернопільщині у творі, опублікованому у збірнику сповідей дітей емігрантів, який нещодавно побачив світ, пише, що її виховують дідусь і бабуся. Батьки – на заробітках в Італії. “Чому в нашій уже незалежній Україні немає таких зарплат, як в Італії? Чому там сеньйора-пенсіонерка може собі дозволити прислугу за дев’ятсот євро, а моя бабуся одержує п’ятсот гривень пенсії? Чому наші депутати дбають про себе, а не про свій народ? Чому вони собі набудували дач триповерхових, їздять у дорогих авто, а не бачать, як живуть їхні виборці?”, – розмірковує вона. Соломія з нетерпінням чекає, коли мама і тато повернуться додому.
“Мамо, мамо… Нам потрібні гроші… Але ж не такою ціною!.. Хоч жили ми бідно, але найбільшим багатством для мене була твоя осяяна сонцем усмішка. Ще й зараз мені пахнуть ті квіти, які ти садила. А особливо чорнобривці. Коли ти від’їжджала, з маленького букетика, який ти взяла собі на пам’ять, впала квіточка. Я її зберегла, мамо, для тебе.., – пише 15-річна Ірина Грицюк з Івано-Франківщини. – Навіщо так страждати тільки через якісь нещасні гроші? Чому вони зараз стають основою усього існуючого? Скільки ще людей змушені будуть покидати своїх рідних, близьких заради них?! Відповіді не існує. Є тільки жорстока реальність, яка вказує на те, що тебе нема тут, мамо…”.
“Побувавши в Іспанії, я зрозуміла одне: якою б не була наша влада, яким би не було наше життя, якою б не була Україна, нас завжди тягне до неї, до рідних людей і рідної мови. Наші люди потрібні там тільки як дешева робоча сила, бо жоден іспанець не буде працювати за таку плату, за яку працюють українці. Дітям особливо важко, їх принижують у школах, незважаючи на те, що знають вони матеріал краще, ніж інші.., – ділиться враженнями після поїздки в Іспанію 18-річна Мар’яна Козак з міста Хмельницького. – Словами важко передати радість українців, що їдуть додому у відпустку, і неможливо описати смуток тих, хто знову повертається назад”.
“Ми, діти, звикаємо до думки, що батьки – це ті, хто заробляє гроші. І так поступово батьки перетворюються на спонсорів. Звикають до цього і вони самі. Скільки з них єдиним батьківським обов’язком залишили собі вчасно піти до “Вестерн-Юніон”, щоб переслати сюди, в Україну, певну суму умовних одиниць. Чи далеко той час, коли традиційні в нашому народі синівську шану і батьківську любов будемо вимірювати в цих злощасних умовних одиницях?.. Чому Симоненкові “Лебеді материнства” відлітають у теплі краї і не повертаються?”, – міркує 17-річна Ірина Лаврів із міста Городенки Івано-Франківської області.
Твори, які пишуть діти заробітчан, вражають. Усі просять одного – щоб батьки якнайшвидше повернулися додому.
“Діти, батьки яких працюють за кордоном, – соціальні сироти. Вони мають дах над головою, що їсти, у що вдягнутися, але не мають живого спілкування з найріднішими людьми. І це призводить до різних психологічних проблем, які діти не в змозі самі вирішити. У цьому їм допомагають шкільні педагоги та психологи, яких консультують наші соціальні працівники, – каже директор Львівського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Ярослав Бордіян. – Для них проводять спеціальні семінари та лекції. Майже п’ять років при обласному центрі соціальних служб діє мобільний консультативний пункт, який займається проблемами соціальних сиріт. Працівники їздять у віддалені міста і села та консультують шкільних педагогів. За останні роки розрослася мережа районних, міських та сільських центрів соціальних служб: районних в області – двадцять, міських – десять, сільських – два (у с. Зимній Воді та Старому Яричеві). Це дозволяє соціальним працівникам охопити якомога більше дітей, які страждають через те, що поруч немає батьків”.
За словами пана Ярослава, офіційної статистики, скільки осіб виїхало з області на заробітки за кордон, немає. Відповідно не можна встановити, скільки дітей залишилося без батьківської опіки. У 2004 році була спроба встановити кількість трудових емігрантів на основі інформації, яку надавали голови сільських та селищних рад. За цими даними, заробітчан було 160 тисяч. У поле зору соціальних служб потрапляє десята частина їхніх дітей.
Ярослав Бордіян вважає, що в першу чергу дітям заробітчан потрібно забезпечити вільний доступ до мережі мобільного зв’язку (дзвінки в Італію мають бути дешевими) та до мережі Інтернет. Було б непогано відкрити спеціальні клуби. Найбільше від браку спілкування з батьками страждають діти із гірських районів.
Коментар
Любов ГОВДА, психолог
Найкритичніший вік дитини – підлітковий. Він починається з 10 років і триває до 15-ти. Пік – 12-14 років, тому в цей час батькам краще не залишати своїх чад на дідусів і бабусь, бо вони найбільше потребуватимуть батьківського піклування.
Діти, батьки яких за кордоном, відрізняються від інших. Навіть зовнішньо – часто входять у неформальні групи. Такі школярі конфліктні – хочуть привернути до себе увагу. Вони погано вчаться. Класний керівник та психолог повинні бути особливого уважними. До кожної дитини має бути індивідуальний підхід.
Дитина, яку залишила мама, незалежно від причини, страждає. Депресія може перерости в серйозну психічну хворобу. Діти можуть зненавидіти батьків, бо починають жити з думкою, що нікому не потрібні. Хлопчик може вирости маніяком. Тому, як би не склалися життєві обставини, треба робити все для того, щоб діти не розлучалися з батьками – принаймні до того часу, поки їм не виповниться 18 років.
Якось до мене на консультацію прийшла мама з неповнолітньою донькою. Її проблема полягала в тому, що у неї важка дитина. Як потім з’ясувалося, мами не буває вдома – постійно їздить на заробітки. Дівчинка виявилася непоганою, їй бракувало спілкування. З консультації жінка пішла, так і не зрозумівши, що потрібна дитині не як спонсор – як любляча мама. Вона не усвідомила, якої травми завдає дочці. На жаль, деякі батьки думають, що дітей достатньо нагодувати і вдягнути. Це – далеко не так.
