Marianna Soronevych
Впродовж року відома українська письменниця, шевченкознавиця, волонтерка Антонія Цвід, авторка двох десятків різножанрових книг, лауреатка численних вітчизняних і міжнародних премій, цьогорічна лавреатка Народної премії імені Т. Шевченка, реалізувала свій проєкт “Благодійний тур Європою на підтримку України”, що стартував на 14 з’їзді Європейського Конгресу Українців у Берліні в травні 2023 року.
Вона презентувала свої поезії воєнного часу та резонансну книгу про невідомі сторінки з життя Кобзаря “Таємниці Тараса Шевченка”. Творчі зустрічі відбулися в її рідному Києві, Парижі, Празі, Будапешті, Афінах, Берліні, Гданську та інших містах Європи. В Італії письменниця відвідала Болонью, Анкону, Рим.
За міжнародну благочинну діяльність отримала нагороду від Асоціації “UkrainaUnita APS in Roma” в Римі. Ми попросили пані Антонію поділитися враженнями від творчих зустрічей в Італії в рамках благодійного туру Європою.
Шановна пані Антоніє, відомо, що рік тому стартував Ваш благодійний тур з презентацією книги про Т. Шевченка на 14 з’їзді Європейського Конгресу Українців в Берліні, тож саме час підбити підсумки, чи не так? Як це сталося? Як взагалі зародився задум?
Так, саме відзначила річницю свого туру, яка збіглася з моїм туром Італією, зокрема імпрезами в Римі в час святкування Дня вічного міста, а також в інших італійських містах. Нині за межами своєї Батьківщини опинилося майже 20 мільйонів українців. Як бачите, мій проєкт саме на часі. Він передбачає збереження української ідентичности, підтримку поранених українських воїнів.
Певний час з початком війни я перебувала в якомусь ступорі, а по тому, як мене Людмила Млош, очільниця Центральної спілки українців Німеччини, у вересні 2022 року запросиларазом з представниками нашого Посольства висадити Тарасову вербу в Оранієнбурзі під Берліном, де я розповіла істинну історію і власну версію верби, взялася за роботу над незавершеною книгою “Таємниці Тараса Шевченка”, яку й вирішила презентувати в країнах Європи на підтримку України та духу українців у світі.
В рамках туру відбулися творчі зустрічі з презентаціями моєї книги в рідній Україні, а також у Франції, Німеччині, Чехії, Греції, Угорщині, Польщі, Італії і Ватикані. На території Ватикану я мала імпрези в мальовничому містечку Кастель-Гандольфо, де проживала на віллі Андрея Шептицького, по-сусідству з резиденцією Папи Римського.
Власне, розпочалося все зі Львова, де в 2017 році мені випало бути делегатом Світового Конгресу Українців і успішно презентувати там своє трикнижжя про Тараса Шевченка – романи “Возлюбленик муз і грацій”. Книги потрапили до читачів двадцяти країн світу. Тож невипадково я презентувала свою нову книгу в травні 2023 року на 14 з’їзді ЄКУ на запрошення керівництва Романа Рейчинця та Ярослави Хартяні, що відбувся в Берліні. Делегати зустріли мене дуже тепло, навіть збереглося загальне фото, яке нещодавно було викладено в пресі у зв’язку з 75-річним ювілеєм ЄКУ.
Що, на Вашу думку, найбільше цікавило закордонних українців у Вашій книзі “Таємниці Тараса Шевченка” і як Ви стали бажаною гостею в багатьох країнах?
Мені пощастило відкрити таємні родинні реліквії Тараса Шевченка, які засвідчують, що дівчина, з якою О. Афанасьєв-Чужбинський зустрів поета на Лаврських пагорбах і котрою давно цікавилися наші шевченкознавці, насправді була нареченою Шевченка, вихованкою седнівських меценатів Лизогубів. Ця моя розвідка була оприлюднена в кількох номерах “Української літературної газети” та в журналі “Київ”.
Дослідження дало підстави вперше заявити про ймовірне існування прямої гілки роду нашого Пророка. Крім цього, я зібрала в книзі й проаналізувала останні версії та відкриття сучасних шевченкознавців, яких не знайти в жодному архіві. Проте кожна версія має право на існування, тож я і взялася в такий спосіб донести їх до читача. Люди прагнуть і мають знати правду про духовного батька нації, з іменем якого українські воїни нині захищають Україну. Саме це й зацікавило українські громади в різних країнах, які запросили мене на творчу зустріч.
Як зазвичай проходили Ваші зустрічі в цьому турі, зокрема, в Італії ?
Зазвичай я виступаю експромтом, люблю щирі задушевні розмови з читачами. Читала вірші, присвячені воїнам, про Україну, охоплену полум’ям, про свою дев’яносторічну матір, яка пережила окупацію в селі під Києвом, закликала підтримувати Україну, хто чим може, щоб перемогти в цій кровопролитній війні нашого народу,часом збирала донати на ліки для поранених, хоч відразу зазначу, що в салонних зустрічах це не були значні кошти.
Розповідала про невідомі досі факти з життя Т. Шевченка, про його чудове почуття гумору, освіченість, манери, одяг, друзів, коханих жінок. Презентувала не лише книгу, а й свій Театр одного поета, читаючи вірші воєнної тематики, а також інтимну лірику, яка сприймалася оваціями.
Як саме розпочалося Ваше творче знайомство з Італією та які міста Вам вдалося в цій країні відвідати?Що найбільше вразило у цих містах?
Мій “італійський” шлях розпочався ще минулоріч з міста Річчоне, золотої перлини Адріатики, де мої книги придбала менеджерка Орися Швець і запросила до Болоньї, яку я змогла відвідати лиш цієї весни. А звідти – я здійснила тур до омріяної Венеції, де зустрічалася з українськими заробітчанками й біженцями, які розповіли, що хоч місто й красиве, але жити в нім нелегко через вологість.
Досі в пам’яті готична архітектура міста, утопленого в водні канали, дивовижні костели, музеї, катання на гондолах і смак венеційської кави… Витримала добру чергу, щоб потрапити до неймовірного собору Святого Марка, який ніби витає в повітрі – приклад “венеційсько-візантійського стилю”.
Всередині вражають його великі зали, прикрашені скульптурами і фресками відомих італійських майстрів. Колись це була придворна капела при Палаці дожів, тобто вищого імператора Венеційської республіки, сьогодні там музей, який мені також вдалося відвідати. Уже сама будівля палацу є витвором мистецтва. Захоплюють красою й розмахом численні зали, розкішно оздоблені полотнами художників, зокрема Тиціана, Паоло Веронезе. В величезній Залі Великої Ради вражає наймасштабніше в світі полотно “Рай” Тінторетто, написане олією.
Бачила макети лицарів в обладунках на конях, багато зброї і вишуканих предметів побуту. Хоч і моторошно, а все ж відважилася пройти й безкінечними лабіринтами в’язниці в підвальних приміщеннях. Разючий контраст між тією вражаючою розкішшю нагорі й крайньою убогістю підвалу. В ній іноді опинялися й члени сім’ї померлого дожа, якщо він зловживав владою. В’язнем Палацу дожів був Джакомо Казанова, звинувачений у єресі та засуджений на п’ять років. Він благополучно втік. Бачила й пам’ятник цього загальновизнаного ловеласа, яким венеційці пишаються.
І ось у травні-червні, у дні перепоховання тіла Тараса Шевченка – я здійснила доброчинний тур Італією зі збором коштів на ліки для поранених бійців. У Римі, від Благодійної організації “UkrainaUnita APS in Roma” за свою міжнародну й доброчинну діяльність та в зв’язку з річницею мого доброчинного туру отримала нагороду з рук чарівної поетки й науковиці Оксани Степаненко.
Чи могли б Ви трохи детальніше розповісти про Ваші цьогорічні зустрічі та враження від Італії, оскільки символічно, що юний Тарас Шевченко так мріяв продовжити своє навчання саме в цій країні ?
Головний персонаж моєї трилогії “Возлюбленик муз і грацій” та книги письменницьких розвідок “Таємниці Тараса Шевченка” не зміг здійснити свою мрію за життя – навчатися в Італії разом зі своїм другом В. Штернбергом. Не зміг попри те, що дружина П. Куліша Олександра (Ганна Барвінок) заповіла Генію свій посаг, щоб далі навчався живопису. Тож я вирішила зробити це “разом з юним художником”, аби світ більше дізнався про Україну та її духовного батька. Ось ми з Тарасом пройшли стежками великих італійців Мікеланжело, Рафаеля, Рембранта… Поруч з цими іменами я ставлю ім’я нашого великого художника-академіка – Шевченка.
Доброчинний тур Італією проліг через кілька італійських міст, поміж яких місто галерей і арок Болонья, портове місто – Анкона, вічне місто Рим та мальовничі містечка Кастель-Гандольфо і Веллетрі в околицях італійської столиці.
Він розпочався в Болоньї на запрошення української громади при місцевій греко-католицькій церкві святого Михаїла архистратига в особі пароха парафіїотця Михайла Бойка та очільниці гурту “Болонські вечорниці” Орисі Швець.
Парафіяни пишаються не лише мощами святих, а й волонтерським куточком, де свято оберігаються державні атрибути України, прапор, герб. Чимало світлин і речей, присвячених волонтерській роботі, на парафії постійно збираються донати на українське військо, відбуваються святкування якцерковних, так і державних свят: Свят вечір, свято матері, шевченківські дні…
Цього дня, крім презентації моєї книги “Таємниці Тараса Шевченка”, що відбулася в святому храмі з нагоди дня перепоховання тіла Тараса Шевченка, ще й проходило свято вишиванок, у якій я взяла участь, де також мала виступ. Щиру гостинність виявив отець Михайло, в миру Бойко, який провів екскурсію містом.
Мені відкрилася Болонья, як місто-музей під відкритим небом, у якому попід будинками тягнеться 30 км аркових колонадних галерей. В місті є безліч веж, найвідоміші Азінеллі й Гарізенда, у яких ховалися люди під час ворожих набігів і, коли бракувало зброї, вони розбирали вежу й кидали каміння на ворогів. Місто, засноване етрусками ще з початком нової ери під назвою Фелсіна, вражає архітектурою. Милували око споруди епохи Відродження: ратуша, фонтан Нептуна та неймовірна величезних розмірів базиліка Сан-Петроніо.
Вразили витонченістю і розкошами численні собори, зокрема собор святого Петра. В храмі Тіла Господнього отець Михайло підвів мене до маленького круглого віконечка, у якому побачила диво. Там непорушно сидить вбрана в вишукані строї худенька жіночка з самого чотирнадцятого сторіччя! Це мощі Катерини Болонської або Катерини де Вігрі. Після її смерти тіло ексгумували і помістили в капличку Кларисок. Нещодавно її хотіли переодягти, щоб освіжити строї, але побоялися торкатися, щоб вона не розсипалася. Отець Михайло провів мене також коридорами Болонського університету, у якому навчався, а потім був його ректором український науковець епохи Відродження, доктор медицини й філософії, поет, астроном та астролог Юрій Дрогобич, на прізвище Котермак.
Дуже цікаво. Куди ж звідти проліг Ваш маршрут?
Цього разу на мене вже чекали в Анконі, куди запросила асоціація “Insieme Per Ucraina” на чолі з Андрієм Подольським, зорганізований поетесою Марією Гаврилюк-Бужняк. Це місто на узбережжі Адріатичного моря засноване грецькими колоністами із Сіракузще до нашої ери під назвою Анкон, що означає “лікоть”.
Гай Юлій Цезар заволодів ним одразу, як перейшов Рубікон. На пагорбі височіє Анконський собор. Творчі зустрічі одна на одну не схожі, та бувають серед них казково-незабутні, коли жодної книги на столі не залишається, а люди не розходяться. І вкотре чую цінні слова: “Такий був втомлений, що ледве змусив себе прийти на цю зустріч, але тепер я такий щасливий!”
Це пан Богдан Онищак, заступник очільника асоціації. Родзинкою стала презентація гітариста й співака Андрія Подольського пісні на слова Тараса Шевченка “Кохайтеся чорнобриві”, музика Джімі Хендрікса, написаної для мене. А чарівна бандуристка Оксана Ященко віртуозно виконала українські народні пісні.
Ось як висловився сам пан Подольський, президент асоціації, про цю зустріч: “Творчий вечір Антонії Цвід в Анконі залишив незабутній слід у моєму серці. Найбільше мене вразила її експресивна декламація віршів. Кожне слово, кожна фраза, вимовлені поетесою, несли в собі глибокий сенс і викликали сильні емоції. Антонія володіє неймовірним даром передавати свої почуття через інтонацію і жест. Її голос, наче музичний інструмент, змушував серце битися швидше, а душу – співпереживати разом з нею. Я відчув, як вірші оживали переді мною, розкриваючи свою суть і глибину”. Це і є найбільша вдячність для письменника.
Як Вас з Тарасом Шевченком зустрів Рим?
Мої творчі зустрічі в столиці Італії збіглися зі святкуванням Дня міста Рима і з річницею мого благодійного туру Європою. Для проживання мені гостинно відчинила дверіна території Ватикану вілла Андрея Шептицького в містечку Кастель-Гандольфо на околицях Риму, що розташована по сусідству з літньою резиденцією Папи Римського. Віллу свого часу викупив митрополит Андрей Шептицький для семінаристів, яку він сам відвідував двічі. Нині вілла перейшла у власність іконописця отця Ореста.
За легендою один із нащадків Юлія Цезаря Амулій, аби не ділити престол з братом, убив його сина, а доньку зробив жрицею богині Вести. Але дівчина сподобалася Марсу і народила Ромула та Рема. Брати заснували Рим. Чи не диво, що мені випало поселитися в центрі самої знаменитої легенди, що дала назву вічному місту? Дива трапляються!
З палацу на крутій скелі над бездонним велетенським озером Альбано (сягає вглиб 150 метрів), що утворилося внаслідок вулкану, краєвид вражаючий. Вдосвіта мене розбудили перші півні, потім заспівали павичі, а згодом гучно заревів літак під самісіньким палацом… Я притьма розчинила навстіж вікно й спостерегла неймовірну картину: невеликий золотий літак, роблячи оберти між кількома зеленими горами зі старовинними замками, що оточили озеро Альбано, час від часу сідає на плесо, і,пропливши, з ревом здіймається в повітря,як стривожена качка!
Озеро величезне й таємниче, з вікна на крутій скелі, здається, ніби ти несешся високо-високо над сяючим на сонці плесом, ось-ось випадеш просто в воду! Цікаво, що на озері Альбано побували Щедрін, Іннес, Козенс та інші видатні живописці. І ось побувала тут поетеса Антонія Цвід з поетом і художником Тарасом Шевченком! Чом не дивина?! Жартую, звичайно.
А тим часом я мусила поспішати,бо за мною вже заїхала Світлана Нікітенко, якій я завдячую організацією моїх презентацій, а з нею італієць Франко. Тож, помахавши рукою білому павичеві, що на мою честь раптом розпушив свого неймовірного хвоста, і, ховаючись від трьох великих білих псів отця Ореста, що не знають вольєра, я юркнула в салон авто з дивними передчуттями моєї першої презентації в центрі Риму.
На запрошення Благодійної організації “UkrainaUnita APS in Roma” та її президентки Галини Пришляківської в “Таверна Shynok” я презентувала свою книгу і читала поезії. Модераторка Світлана Нікітенко чудово провела захід. Прозвучали переклади моїх поезій італійською мовою, виконані Натою Странієрою, їх зачитав італієць з метеликом під коміром Франко Ауконе.
Оксана Степанова вручила квіти й нагороду зі словами: “Кожен новий крок Антонія здійснює з душею, щиро, відверто, впевнено. Вона ніби вулкан емоцій, втілених у слова, який виверженням енергії обпалює і поглинає. Її вірші – лірика пристрасті і відчуттів. Говорять не самі слова, а їх вимова, ритм, інтерпретація, сприйняття власне авторкою. Це стихія, якою слухач управляти не може, то ж просто кориться”. Все це спонукає мене до подальшої творчої та міжнародної діяльності. Україна завжди там, де є українці!
Після презентації розпочалося знайомство з Римом із собору святого Петра, який є резиденцією Папи Римського. Таку велич і красу годі уявити. Собор – вінець цілого архітектурного ансамблю, що до нього шлях проходить через площу між двома напівкруглими частинами колонади, створеної Берніні, з великою кількістю скульптур по верхньому канту. Саме місце вважається могилою апостола Петра. Загалом, будівництво тривало 120 років, за цей час помер 21 папа і змінилось 8 архітекторів.
Наймасштабніші зміни належать Мікеланджело Буонарроті, який працював над собором останні 17 років свого життя. Собор славиться своїми унікальними мозаїками за творами великих художників, зокрема Рафаеля та Доменікіно. Всередині має багате оздоблення, що складається з безлічі статуй, вівтарів, надгробків, фресок та інших творів мистецтва.
Кажуть, що Свята Брама відчиняється лише раз на 25 років. Мені, мабуть, пощастило, бо я навіть сфотографувалася біля неї, відчиненої, де швейцарська сторожа стоїть на варті в костюмах, розроблених самим Мікеланджело.
А чи бачили Ви в соборі св. Петра зображення наших князів Ольги і Володимира?
Мене дуже цікавило побачити мозаїки наших святих Володимира та Ольги у соборі святого Петра в Ватикані. Цю мою мрію здійснили Світлана Нікітенко з гостинним Франком і Лесею Вусик. На жаль, до капели святого Еразма з зображеннями наших князів доступу немає, її немає в жодних каталогах і буклетах, позаяк розташована за величною статуєю святого Петра і призначена для сповідей. Однак завдяки особистому контакту Лесі Вусик, нам вдалося пройти до нашого вівтаря. Він оздоблений мозаїчними зображеннями св. князя Володимира, св. княгині Ольги та символу державности України – Тризуба. Фотографувати заборонено, хоч я примудрилася тайкома зробити пару знімків.
Не всім відома історія відкриття цього вівтаря з нашими святими. Це було приурочено до 1000-ліття Хрещення України-Руси 1989 року і їх освятив Папа Римський св. Йоан Павло ІІ. Мозаїчні зображення святих виконані італійським художником Уго Маццеі на кошти української громади й особисто владики Василя Лостена. Мозаїки стали одним із символів приналежности українського народу до великої християнської родини.
А тепер кілька родзинок.
Володимир і Ольга належать до святих єдиної церкви, яка існувала ще до розколу 1054 року. Відтак шануються не лише православною, а й католицькою церквою. Мене раптом навідаладумка, може й абсурдна. Якщо хреститель України-Руси Володимир належав до святої єдиної церкви, яка не зазнала розколу, то й наш народ мав би шанувати і православну, й католицьку церкву. До того воно в нас ніби і йде, нові закони видаються щодо свят…
І ще одна цікавинка. Коли створювалися мозаїки, тризуб ще не був державним гербом (герби країн не демонструються в соборі св. Петра). А коли це сталося, то вже ж не стали здирати тризуб із мозаїки. Так Україна стала єдиною державою в світі, чий герб зображено в соборі св. Петра в Римі (крім Ватикану).
Побувати в Ватикані й не побачити Сікстинської капели – це, як кажуть, що бути в Римі і не бачити Папу Римського… Тож Вам вдалося?
Ні, не вдалося, нестерпна спека, кілометрова черга… Але завдяки чарівному подружжю Оксані й Андрію Степановим, які під час екскурсії містом допомогли мені придбати квиток без черги, я все ж потрапила до музею Ватикану.
Ця Папська каплиця, споруджена на замовлення папи Сікста ΙV архітектором Джорджі де Дольчі, і нині служить для конклавів, зокрема – вибору нового понтифіка. Я насолодилася спогляданням омріяної Сікстинської капели, де вражає неймовірна кількість античних статуй (ось лише статуя Аполлона Бельведерського там уже два роки не експонується), а також залу з фресками Мікеланджело.
Під склепінням дев’ять сюжетів з Книги Буття: Сотворіння світу; Створення Адама та Єви, їх гріхопадіння та вигнання з Раю;на вівтарній стіні його славетна фреска “Страшний суд”. Роботи велися афреско – по свіжій штукатурці.
Нікому Мікеланджело не дозволяв дивитися аж до завершення, а коли урочисто зняли зі стелі полотно, всі були в шоці, побачивши таку кількість геть оголених тіл. Багато хто бурчав, але Папі сподобалося.
Оповім цікавий факт. Через сорок років Папа Пій IV наказав найкращому майстру Данієле да Вольтерра “одягти” безсоромні фігури в фрагменті “Страшний суд”, за що той отримав повічне прізвисько “штанописець”. Щоправда, екскурсовод Олександра Лукань, яка веде екскурсії українською, “на вушко” шепнула, що насправді це звучало куди більш по-сороміцькому, ризикну повідомити й вам, даруйте, “геніталієзамальовувач”. Так зіпсували кар’єру чудовому художникові!
Ще почула від неї цікавинку, про яку не пишуть у відкритих джерелах. Першим розкритикував оголені тіла кардинал Б’яджо із Чезени. Мікеланджело помстився – помістив його з вухами віслюка в правий нижній куток “Судного дня” охороняти “відступ” до пекла. Вдався Б’яджо до Папи Римського за порятунком: “Ви ж Папа, все можете!” Папа опустив очі: “Так, але що ми, сину наш, можемо зробити, якщо наша влада на пекло не розповсюджується?” Важкою ціною, за словами самого генія, далася йому робота: “За працю мені довелося розплачуватися зобом, хворобою… Груди, як у гарпій; череп, підстебнутий горбом, борода стала дибки, а на моє обличчя капає фарба…”.
Незабутнє враження залишилося від оглядин столиці Італії: базиліки, Колізей, фонтан Треві. Засмутив Форум – дивишся на ті залишки колишньої величі, а перед очима ці античні місця з художніх фільмів, у яких Форум показаний центром політичного життя Риму, де виступали красномовні оратори. І раптом – перед тобою руїни!
Де ж той будинок великого понтифіка, будинок Цицерона, храм Сатурна, Юнони, статуї політичної еліти Риму? Він зазнав нищівних руйнувань внаслідок навал варварських племен: готів і вандалів. Колізей, або Амфітеатр Флавія, визнаний одним із Семи Чудессвіту, який діяв понад 500 років.
Цей велетенський амфітеатр призначався для проведення гладіаторських боїв, боротьби з дикими звірами, показових страт, наукових та релігійних подій. Саме слово “колізей” означає “величезний”, аж ніяк не від колізій, які там траплялися.
Я обійшла навколо ньогой дивувалася численним аркам з брамами: він мав 80 входів через які 50000 глядачів могли швидко зайти та зайняти свої місця. У 405 році імператор Гонорій заборонив бої гладіаторів на арені Колізею, бо це непо-християнськи, проте бої з тваринами тривали. Але сьогодні він вважається символом свободи, бо звільнився від поневолення живих душ. Захопив своєю розкішшю Фонтан Треві.
Існує повір’я, хто кине в фонтан монету через плече, ще повернеться сюди. За рік назбирується понад два млн євро. Я висипала жменю центів, бо зібрані кошти в фонтані йдуть на допомогу безхатькам. На підході до Ватикану бачила низку невеличких наметів попід будинками просто на тротуарі. Як мені пояснили, для них Папа звів спеціальний будинок з усіма умовами, але вони не хочуть там жити. І ніхто їм не забороняє ось так моститися на тротуарі, де вони явно заважають перехожим. Демократія.
Після такої захопливої екскурсії Римом та Ватиканом, мабуть, хотілося відпочити?
Та де там! На крилах летіла на наступну творчу зустріч. В вечірній час, на запрошення української спільноти “Студіон”, відбулася моя імпреза на віллі Андрея Шептицького в Кастель-Гандольфо. Господиня заходу Леся Вусик до цього дуже готувалася, тож іще довго тривала щира розмова з екзотичними італійськими солодощами…
Зворушливо відгукнулася про цю зустріч українка Оксана Скірчак: “Ви несете в собі неймовірну енергії, промовляючи кожне слово своїх поезій, ви надихаєте наш народ, який далеко за межами своєї рідної землі не рік і не два…” Такі відгуки переконують, що митці мають йти до людей і підносити дух українців у всьому світі.
А де і як завершився Ваш благодійний тур в Італії?
Завершальна презентація книги про українського Пророка відбулася саме на День Рима, коли літаки над вічним містом залишали кольорові пасмуги, що їх було видно звідусіль. Це сталося в греко-католицькій церкві святої Лучії містечка Веллетрі, що на околицях Рима, розташоване біля підніжжя гори Артемізіо.
Це одне з міст племенивольськ, яке в давнину не поступалося Риму. Звідси походить статуя Афіни Палади, яка з часів Наполеона займає почесне місце в експозиції паризького Лувру, де мені пощастило її споглядати. У 1787 році німецький поет Гете був такий вражений тутешніми краєвидами, що описав місто у творі “Мандрівка в Італію”.
Захід вела Світлана Нікітенко, яка й мешкає у Веллетрі. Виступаючи в церкві, намагаєшся добирати особливих слів, пам’ятаючи, що все від Бога і приходить на згадку напис на фронтоні львівського домініканського костелу “SoliDeohonoretgloria”, тобто “Єдиному Богу честь і хвала”. Це завдяки Баху, який, починаючи писати органну музику, надписував угорі сторінки: “Господи, допоможи!”, а наприкінці партитури завше дописував: “SoliDeogloria”, тобто: “Єдиному Богові хвала!” В такі хвилини усвідомлюєш, за все що вдалося створити й презентувати в церковних стінах світу, єдиному Богові хвала.
Нещодавно в групі Центральної спілки українців Німеччини в соцмережах з’явилася інформація: “Висловлюємо щиру подяку письменниці Антонії Цвід за благодійні кошти для наших військових…”
По завершенні Благодійного туру Італією частину зібраних коштів я вручила пораненим воїнам ЗСУ в Берліні на Конференції Президента Світового Конгресу Українців Павла Грода та його заступника по західній Європі Володимира Когутяка в Берліні.
У салонних імпрезах збір складають невеликі суми, та й самих зустрічей було не так багато, але для поранених бійців під час війни кожна копійка дорога. Решту зібраних коштів я планую вручити українським пораненим бійцям у Києві на День Незалежности України біля пам’ятника Тарасові Шевченку під час вручення Народної премії імені Т. Шевченка цьогорічним достойникам, серед яких випала честь бути й мені. Тож робімо все, що в наших силах, кожен на своєму місці заради нашої неньки України.
Бесіду з письменницею провів Василь Пиріг
