Marianna Soronevych
Заробітчанське життя Наталки розпочалось неподалік від Неаполя у сім’ї, де господарі прийняли її привітно, ознайомили зі стилем життя, культурою та звичаями свого народу, а їхні діти, Марко і Кьяра, допомогли вивчити італійську мову. Через деякий час жінка стала працювати нянею у голландській сім’ї, де народилась дівчинка Анна, а через рік і друга – Олеся. Невтомні Наталчині руки няньчили, купали, годували чужих діток, а серце і душа рвались до своїх синочків, з якими розділяли її сотні кілометрів. Щоб вгамувати переживання і сум, у вільні хвилини вдень та далеко за північ вночі, бралась за вишивання. Чудовими узорами прикрашала дитячі подушечки та покривальця, на вишивках оживали герої казок і мультфільмів, квіти, що ростуть на рідній Волині, неповторні її пейзажі. А в роботі «Молитва» відобразила свої материнські почуття й розлуку з синами.
Як не було складно у чужій стороні, але плакатись на долю – не для неї. Наталка каже: « Нас сюди ніхто не кликав, тому нема чого нарікати. Адже на зароблені тут батьками гроші діти в Україні здобувають вищу освіту, справляють весілля, будують хати. Є, звичайно, серед заробітчан такі, що не витримують, їдуть додому, потім через рік-другий знов повертаються. Може, не так тут і зле, як звикли казати?..».
За десять років багато чого змінилося. Виросли сини, закінчили технікум, відслужили в армії. Хай і на віддалі, але поставила Наталя їх на ноги, потім забрала до себе в Італію. Кожен знайшов тут своє місце. Роман з дитинства любив господарювати на кухні, вміє смачно готувати, тому влаштувався у ресторан, Андрія часто й у неділю вдома не застанеш – до нього, майстра будівельних робіт, італійці на чергу записуються, щоб поклав плитку чи паркет, поставив вікна… А Миколі, одному з небагатьох українців, спочатку вдалось влаштуватись на національне підприємство «ФІАТ», де контролював якість продукції та процес її виробництва на лініях монтажу. Зараз працює на фабриці «Кенон». Гарні у Наталки сини, виховані, працьовиті, й материнське серце наповнюється гордістю від хороших відгуків італійців про її дітей.
А ще чимало років поряд з нею добра, чуйна людина, надійна підтримка і опора – Сальваторе. Її діти стали його дітьми, його дім – їхнім. У цьому домі панує атмосфера взаєморозуміння й доброзичливості, тут завжди тепло і затишно. Це у великій мірі від неї, від Наталки. Вона встигає всюди: працює, дає лад у сім’ї, займається улюбленою справою – вишиванням. А головне – не відчуває себе наймичкою. А тому і квіти на вишивках яскраві, і багато їх, вишивок, маленьких і великих, у рамках на стінах в усіх кімнатах, на кухні. Різна їх тематика: цикл робіт «Пори року», фантазії, квіти, звірі, ікони, молитви українською й італійською мовами, а ще оздоблені вишивкою дитячі речі, скатертини, серветки, покривала, подушки – неможливо все й перелічити. У цих роботах відображене її життя, мрії й сподівання, вишиті на білому полотні різними кольорами.
Найулюбленішою своєю роботою Наталка вважає картину «Коні».
– Запряжені коні,- каже, – життя, час, який біжить уперед, надія, з якою дивимося у майбутнє. Вони також і тяжкий труд, якого нам не бракує, та сила, з якою намагаємося жити на чужині.
Спокій, тепло випромінює картина «Мати з жеребчиком». Її вишив син Андрій, коли приїхав до Італії. Чому вибрав саме цей мотив? Мабуть, не випадково, адже через роки нарешті сини знову зібралися з мамою під одним дахом.
– У мене, – розповідає жінка, – не раз виникало бажання показати італійцям своє мистецтво, довести: українки не тільки хатні робітниці та доглядальниці дітей і стариків. За нами – наша країна, наша культура, наші традиції. Сьогодні ми в Італії не просто заробітчани, а справжня українська громада. Українці уже мають у цій країні свої недільні школи, організовують концерти української пісні, виставки і т. д. Ми відчули, що в нашій єдності тут, далеко від рідних країв, не лише сила і рішучість захищати свої права, а й прагнення не загубити нашу мову, пісню, культуру. А головне – розповісти про нашу землю.
І ось заповітна мрія волинянки Наталії Остратенко збулась – в містечку Монтерюшелло, недалеко від Неаполя, відбулась персональна виставка її робіт під назвою «Вишита розповідь». Виставка мала великий успіх, який надихнув Наталку відкрити крамницю вишивки та ручної роботи. Але вона прагне, щоб то був не просто магазин, а й місце, де можна було б вчити тих, хто має бажання передавати своє бачення світу, мрії і фантазії на тканині.
Ніна МОСОРУК
http://www.volyn.com.ua
