Marianna Soronevych
Олена і Світлана Заславські ось уже майже 15 років живуть у старовинному курортному місті Сперлонга на березі Тирренського моря. Там вони вийшли заміж за італійців, там народились їхні діти, яких чекає ще не одна зустріч з тим куточком на Волині біля мальовничого озера Серех, від якого й назва села Сереховичі Старовижівського району, де коріння їхніх мам – інформує «Волинь-нова».
УКРАЇНКА МАРУШКА І ЧЕРЕЗ ДЕСЯТИЛІТТЯ ДОПОМАГАЄ СПІВВІТЧИЗНИЦЯМ
Дорогу в Італію проклала дочкам їхня мати — Людмила Євтушик (дівчата — Заславські, бо вони від першого шлюбу Людмили Іванівни, а виростив їх, по суті, другий чоловік цієї жінки — Микола Кухарчук). Наприкінці 90–х років уже не було дивиною, що волинські жінки, як і чимало жительок інших регіонів Західної України, їхали на заробітки в Італію.
— Тоді ми з чоловіком жили й працювали у Ковелі, вчителювали, — пригадує жінка. — Чоловік і слухати не хотів про мої закордонні заробітки. Але сталось так, як сталось. Нагадаю, що це був 1999 рік, коли вчителям місяцями затримували зарплату. Більше того: дирекція школи ще й вимагала, щоб з тієї віртуальної зарплати ми розраховувалися за комунальні послуги, а останньою, як кажуть, краплею стало те, що з нагоди Міжнародного жіночого свята нам дали по… 5 гривень. Вона й усе вирішила: того ж дня, коли вийшла на пенсію, розрахувалася і поїхала до Італії.
Вирушала Людмила Євтушик за туристичною путівкою, як і всі заробітчанки. По суті, їхала в невідомість. Правда, мала адресу ковельчанки, яка вже працювала там і жила у діда Рінальдо. У цього італійця була своєрідна штаб-квартира. Господар і притулок на перших порах давав нашим жінкам, і допомагав знайти роботу, навіть виручав, якщо хтось хворів і треба було одержати медичну допомогу. Про свій альтруїзм стосовно українок він казав: «Я мушу їм допомагати, бо вони колись мене дуже виручили».
Це «колись» — Друга світова війна. Італія воювала на боці Німеччини, і солдат Рінальдо опинився на Сході України.
— Не знаю вже усіх деталей тої допомоги, яку він мав від українок, — каже Людмила Іванівна, — але з почутого здогадувалась, що була у нього романтична історія. Італієць Рінальдо закохався у нашу дівчину — Марушку, як він її звав. А про сильні почуття свідчило збережене на все життя фото українки. Мені дід Рінальдо його показував. Цій Марушці, виходить, повинні бути вдячні ми — українки, яких дід Рінальдо виручав з подякою за те, що колись наша дівчина «добро йому зробила».
Через два тижні й Людмила Іванівна мала роботу. Переїхала з Рима до міста Фонді. Заручившись протеже діда Рінальдо, влаштувалась у дуже багатих людей–лікарів — доглядала їхню стареньку хвору матір. Тільки ненадовго затрималася в цій родині. За якийсь час Людмила Іванівна познайомилася з молодою жінкою Варею, і в її заробітчанському житті сталися зміни. Варя родом із Петербурга, вийшла заміж за багатого італійця. Ностальгія не покидала її, і зустріч з українкою, до якої пройнялася симпатією, потішила, бо мала з ким поговорити. Варя запрошувала Людмилу Іванівну на вихідні до себе. А якось сказала їй: «Ти тут як у карцері. Ми тебе викрадемо. Ти тільки зарплату одерж…».
Так і було. І волинянка за сприяння Варі опинилася у старовинному курортному містечку Сперлонга. І робота для неї знайшлась хороша.
— Чоловік мій, — пригадує Людмила Іванівна, — при кожній телефонній розмові підганяв, щоб я швидше верталася додому. Дуже швидко не вийшло — була я в Італії трохи більш як півтора року. Перший заробіток переслала в Україну тим добрим людям, які позичили мені тисячу доларів, щоб я добралася до Рима. А вже потім заробляла, щоб не з порожніми руками повертатися.
Коли Людмила Іванівна через рік їхала на Волинь, то в місті Сперлонга вже була її старша дочка Олена та молодша Світлана. Тоді дівчата планів на пошуки закордонних наречених не вибудовували. Хоча знали, що багато українок виходять заміж за іноземців.
ШЛЮБ — НА БЕРЕЗІ ТИРРЕНСЬКОГО МОРЯ, ВІНЧАННЯ — У КОВЕЛІ
Старша дочка Людмили Іванівни Олена, приїхавши в Італію, сказала, що робота, де треба цілодобово доглядати старих чи хворих, її не влаштовує. Дівчина хотіла мати вільний час. І та ж Варя з колишнього Радянського Союзу знайшла Олені місце офіціантки в ресторані. Саме там вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Рікардо.
З цього приводу Людмила Іванівна пригадує:
— Вже після одруження Рікардо розповідав, як помітив у містечку дівчину в довгому пальті й запитав ще одну нашу заробітчанку: «Хто така — не знаєш?». І почув, що це теж українка. Видно, вона сподобалася йому.
А коли вже зав’язалося знайомство, то Рікардо сказав Олені: «Значить так, Еліна (саме так він її називає. — Авт.), ти кидаєш роботу в ресторані, бо я бачу, як втомлюєшся, і приходиш до мене». Олена на це: «Що означає «приходиш до мене»? В якій ролі? У нас в Україні так не прийнято». Рікардо продовжував: «Ти не переживай, ми одружимось. Але не все відразу: я ще не знаю, хто ти така, — ти ж із чужої країни». І Олена переїхала до Рікардо.
— А за якийсь час, — каже Людмила Іванівна, — я дізнаюся, що вони збираються до нас. Починаємо з чоловіком у Сереховичах, у батьківській хаті, де переважно жили, хоч сякий–такий ремонт робити. А невдовзі вже зустрічали Олену з італійцем. Рікардо походив по селу, побачив наш край. І коли вони повернулись в Італію, то подали заяву на реєстрацію шлюбу. В Україні, до речі, італійця найперш здивувало безмежжя полів, та ще й не оброблених («Це ж таке багатство пропадає»).
Зареєстрували шлюб Рікардо й Олена у комуні (це як наша міська рада) міста Сперлонга. А весілля було в ресторані.
А в Рікардо був приятель Джузеппе (українською це Йосип, в Італії люблять давати біблійні імена). Він пару раз побачив Світлану, коли вона йшла мимо бару Рікардо і закохався не на жарт. Освідчився дівчині, і вона погодилася вийти за нього, хоч і молодша на 14 років. Весілля їм зробила багата сім’я, в якій Світлана, приїхавши до Італії, доглядала хвору дівчинку. Батьки цієї дитини вважали, що українка дуже багато для них зробила — на знак подяки і придане подарували.
Вінчалися Рікардо й Олена, Джузеппе і Світлана у Свято–Михайлівській церкві міста Ковеля. Руки пов’язав їм отець Олександр.
Сьогодні в Олени три доньки. Найстарша восьмирічна Анастасія вже ходить у другий клас, молодші Дарія і Марція. У Світлани ростуть син Лука і донька Амбра.
На диво, внуки біляві, — каже Людмила Іванівна. — В усякому разі поки що. Сумую за всіма. На жаль, ось уже три роки не їздили з чоловіком в Італію — батько мій хворіє, нема на кого його покинути. Якщо відверто, то мені дуже важко звідти вертатись. Це природно: побачивши інший спосіб життя, інші умови, думаєш з гіркотою, чому в нашій країні не так? Українці ж люди працьовиті й заслуговують на кращу долю.
ТЕПЕР У ЇХНЬОМУ РОДОВОМУ ДЕРЕВІ — «ІТАЛІЙСЬКІ ГІЛКИ»
Олена й Світлана на Апеннінах виходили заміж не за багачів. Їхні чоловіки — люди середнього достатку, які мають невеличкий бізнес, із цим бізнесом виникають проблеми. Щоб забезпечити достойне життя сім’ї, Олена і Світлана теж працюють.
Сперлонга — курортне містечко, де постійно живе трохи більш як три тисячі людей, а з туристами — в десять разів більше. Тож є чимало готелів. Світлана, яка, до речі, закінчила в Луцьку культосвітнє училище, влаштувалася в один із них. Вона і адміністратор, і перекладач. Знання російської мови згодилося, бо ж серед туристів відсотків п’ятдесят — росіяни. Вчить посилено англійську мову, адже й із Західної Європи багато відпочивальників приїжджає. А ось Олена, яка вдома була вчителькою, шиє.
— Донька приїхала в Італію, — розповідає Людмила Іванівна, — і відразу купила швейну машинку, потім з України оверлок привезла. Ще як була школяркою, у Ковелі курси крою і шиття закінчила. І ось — згодилось (вся родина мого батька шила, навіть кожухи). Тепер Олена має свою маленьку майстерню. І так заробляє.
…Коли волинські дівчата в юності дивились італійський фільм «Спрут» про боротьбу з сицилійською мафією, то, звичайно, і гадки не мали, що колись побувають у тих місцях, де ця стрічка знімалась. А тим більше, що там житимуть, що в родинне дерево, яке дослідив двоюрідний брат їхньої бабусі на прізвище Літковець, вплетуться італійські «гілки». І коли 10 лютого в Людмили Іванівни був день народження, то ці «італійські гілки» теж вітали її. А що тепер завдяки сучасному зв’язку можна і по скайпу поспілкуватись, побачити одне одного, то ніби ближчими стали Італія й Україна.
