Marianna Soronevych
Щораз більше українців, чи то українок, адже йдеться саме про жіночі долі, подаються далеко в світи. Залишають Батьківщину, родини та сім’ї, друзів… У пошуках чогось кращого — легшого життя, гідної оплати праці, щастя. У кожного мотиви свої, різні і шляхи виїзду, й доля, зрештою, складається по-різному. Пропоную кілька історій із життя наших землячок у чужих світах.
Історія Оксани
Понад п’ять років минуло відтоді, коли Оксана попрощалася із рідним домом, усім, що так любила… Вирушила до Сполучених Штатів. і досі згадує, як важко було залишати родину — маму, сестру та небогу, а також рідне місто Львів, у яке просто закохана.
Дівчина наважилась покинути все. Заради чого? Просто втратила віру в те, що на Батьківщині щось зміниться на краще. Але ж було вірила. У 2004-му також їздила до Києва на Майдан… Мабуть, тому й настільки велике розчарування… Боляче від думки, що довкола несправедливість, прості українці беззахисні, а влада продажна і просто знущається з людей. Неможливо гідно жити в Україні, працювати, підтримувати своїх батьків. Саме зневіра у власному майбутньому й стала поштовхом до кардинальних змін. Як наслідок — далека дорога у широкий світ. Нове життя…
І досі пам’ятає той літак, що ніс її у невідомість, відривав від найріднішого. Розуміла, що ніхто там її не чекає. і хліба легкого не сподівалася — їхала з наміром важко працювати і добитися чогось у житті. Так і сталося. Спочатку допомагала подруга, а підтримка була їй ой як потрібна, адже усе довкола чужеѕ Працювала за низьку оплату, багато й важко. Проте чужа країна відкриває широкі можливості навіть для іноземців — усіх, хто наполегливий і не боїться труднощів. Нині дівчина винаймає квартиру в гарному районі, сплачує кредит за машину, має можливість заощадити, допомогти рідним грошима чи надіслати подарунок (адже мама живе лише на пенсію), задумується над придбанням власного житла, щоправда, в кредит. У продуктах, одязі себе не обмежує зовсім. Працює домашньою робітницею (housekeeper). Робота важка — слід підтримувати порядок у будинку, домовлятися про умови оплати, обумовлювати вимоги на кожному об’єкті, оскільки клієнтів багато, складати графік роботи, пам’ятати про особливості кожного дому — проте й оплата праці відповідна. Вияву неповаги до себе не допускає — прощається з такими людьми одразу ж. Часом працює нянькою, адже за законами США дітей до 13 років без нагляду залишати заборонено. Завдяки любові до дітей саме ця робота й дає їй моральне задоволення.
Жалкує Оксана, що не наважилась приїхати раніше, років, скажімо, 15 тому, на навчання. Перед студентами відкриваються ширші горизонти, а освіту тут високо цінують і роботу добре оплачують. Каменем спотикання став нелегальний приїзд, адже двері навчальних закладів були для неї зачинені. Зрештою, й роботу в такому становищі знайти було значно складніше. і подорожувати важче, адже друзі, такі ж заробітчани як і вона, їздять відпочивати на Кариби, в Мексику чи в південні Штати. Але ж без документів — нікуди. Звичайно, без проблем та труднощів не обходилося. У боротьбі із жорстоким світом дівчина не здалася. Сьогодні вона вже не нелегалка, в найближчому майбутньому планує скласти іспити на підтвердження диплома медсестри.
Попри всі перешкоди дівчина задоволена своїм життям, адже має можливість гідно жити, планувати своє майбутнє, допомагати рідним.
Історія Мар’яни…
У свої 20 років дівчина приїхала до Неаполя. Це були важкі 90-ті, на навчання коштів не вистачало, хотілося заробити грошей… Зустріла її тітка, котра привезла дівчину на пляц Гарібальді, де й купила роботу — цілодобовий догляд за літньою жінкою, за яку заплатила 100 доларів. Нестерпним стало життя в «клітці» із прискіпливою староюѕ Два місяці плакала в подушку, після чого покинула все, знайшла квартиру. Але чи можна назвати квартирою гараж без вікон? На краще тоді претендувати не сміла — не було ні роботи, ні документів, та й грошей заробити особливо не вдавалося. Поступово почала прибирати в будинках багатих італійців, хоч і вважала, що роботи принизливішої, бруднішої просто немає. До українок неаполітанці ставляться погано, називаючи путанами, сприймають їх як легкодоступну розвагу, дешеву іграшку. Боляче було за те, що українці, люди набагато освіченіші, чистіші в моральному розумінні, повинні прислуговувати таким невігласам. Ще гірше ставало від думки, що вона, донька лікарів, не може вчитися, жити і працювати на рідній землі…
Невдовзі познайомилась і заручилася з хлопцем, власником молодіжної кав’ярні. Це стало кроком вперед, початком нового етапу в життіѕ і нарешті з прибираннями було покінчено, ввечері дівчина працювала в барі. Аж через три роки після приїзду змогла виробити документи, законно працювати і порівняно вільно жити в італії. Такий же термін тривали й стосунки з коханим, з яким сподівалася створити сім’ю. Подарунки, квіти, знайомство з батьками — здавалося б, усе було добре й нічого не стане на заваді її щастю. Проте не все так сталося, як гадалося. Дізнавшись про зраду, залишила і нареченого, і роботу, знову втекла в нікудиѕ Переїхала в Мілан, де не було ні роботи, ні знайомих…
Але чорну смугу через якийсь час знову змінила біла. Там, у великому місті, дівчина зустріла свого майбутнього чоловіка. Згодом сім’я переїхала на захід країни і тепер вони живуть на березі моря, виховують дворічну донечку. Мар’яна останні три роки не працює. Планує вчитися — здобути спеціальність медика, шкодує, що не зробила цього раніше. Тішить те, що змогла допомогти сестрам — оплатила і навчання, і весілля обом, сама ж перебуває у цивільному шлюбі. Хоч минуло вже стільки років, але й досі не вистачає поряд рідної людини — мами чи сестри, яким би розповіла про свої переживання. В італії не вистачає Мар’яні й України.
Історія Ірини
Ірина із сестрою залишилася сама, коли їй минуло лише 17, а сестра Наталя була ще молодшою. Можливості працювати і достатньо заробляти на той час не було, тож батьки поїхали за кордон, щоб дати донькам освіту. Дівчина закінчила навчання і вийшла заміж. Не знайшовши роботи тут, вони вирішили податися до батьків, в італію. Спершу на чужину поїхав чоловік. А коли приїхала ірина, дізналася від людей, що він давно живе з іншою. Такого удару — зради близької людини — не чекала. За спиною — плітки, перемовляння… Допомагала робота.
Зазвичай українці працюють на чужині на кількох роботах одночасно. От і ірина вдень прибирала будинки, ввечері трудилася в барі, а вночі їхала на чергування, доглядати за літньою жінкою. Працювала не покладаючи рук. і думати було ніколи, згадувати чи жалкувати. Зізнається, що було дуже важко, особливо на початках. Чужа країна, чужа ментальність, звичаї і, зрештою, мова. Через незнання тієї ж таки мови часто її принижували й ображали. Прибираючи в багатіїв, зіштовхнулася з тим, що деяким людям просто неможливо догодити. От і доводилося переробляти все по кілька разів…
Загалом складалося по-всякому. Труднощів немало було, але мала підтримку — поруч мама, тато, а згодом і сестра з племінником. З часом прийшло і нове кохання — ввірвалося в життя і стерло всі прикрощі минулого. Разом із чоловіком і в Україну приїжджали, і світом мандрували. Зізнається, що тепер вона щаслива. Хоч і в чужій країні, далеко від рідної домівки. Проте й Україну рідною вже не вважає. Не тому, що забула. Просто вже звикла там: в італії й сім’я, і рідні люди, робота, друзі…
Історія остання?
У 2002 році подалася шукати кращого життя й Люба. Наважилася на це тоді, коли старша донька уже кілька років жила в італії. З важким серцем залишила домівку, дітей. На чужині першого місяця на роботу йти боялась, адже люди багато чого понарозповідали. Вчила мову, морально налаштовувалася на важку працю, на зверхнє ставлення. Отож на роботу пішла з острахом. Особливо важко було спочатку, коли не могла вільно спілкуватись…
Час минав швидко, поступово звикла до нового життя. Доглядає за літньою жінкою, яка перенесла складну операцію. Цілодобова нелегка працяѕ Вже 10 років на чужині, а все одно так хочеться додому!.. Однак наразі не може. Адже має ще двох доньок, які потребують її допомоги.
Єдиною втіхою на чужині стали онуки. Прийде, послухає їх, порозмовляєѕ і легше стане на душі. і як хороше від думки, що діти ходять до суботньої української школи, знають мову й традиції рідного народу. Хоч вони там, на чужині, народилися і зростають, та все ж цікаво їм, самі розпитують. Розрадою є ще й українська церква в Неаполі, що стала осередком духовності в житті заробітчан.
Але Любі досі боляче за Україну. Гірко від думки, що краще на Вкраїні не стає, а молодь повертатися не намагається. Працюють, збагачуючи чужі держави. А хто Україну відстоювати буде?
* * *
Українці й далі виїжджають за кордон, тож історія ця аж ніяк не останняѕ Людина значною мірою сама є творцем власної долі. Кожна із цих жінок зважилась і зробила власний вибір. Котрась задоволена своїм нинішнім життям, а інша щодня мріє про повернення на Батьківщину.
Як на мене, кожна із цих ситуацій по-своєму трагічна. Адже на тендітні жіночі плечі випало стільки випробувань, переживань, страждань, а скільки в житті кожної було такого, про що вони мовчать… Адже рідним здебільшого розповідають щось добре, погане залишається там, у глибині душі… Навіщо ж турбувати маму, серце якої і так крається від переживань за власну дитину, чи дітей, які досі боляче сприймають розлуку…
У своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
А якщо на власній землі нема її, тієї правди, то де ж її шукати? Зрештою, і правда у кожного своя. А воля?
Ірина ФЕДОЛЯК
