Marianna Soronevych
Українська влада ніяк не опікується своїми громадянами, що намагаються заробити гроші за кордоном. Як ми добре знаємо, президент Янукович лише під великим тиском погоджувався бодай на формальну зустріч із українською діаспорою. А тим часом українці, котрі просто працюють за кордоном, уже довели, що роблять внесок в нашу економіку набагато вагоміший, аніж Азаров і Тігіпко з їх недолугими так званими реформами.
Як повідомили голова Міжнародної організації з міграції в Україні Манфред Профазі та національний координатор Міжнародної організації праці в Україні Василь Костриця, лише ті українці, котрі цілком легально працюють за кордоном, щороку пересилають на батьківщину від 5 до 8 млрд. доларів. А скільки ще мільярдів привозять нелегальні та напівлегальні заробітчани! Порівняймо цю цифру із нещасним черговим траншем з МВФ у якихось два мільярди, і спробуймо зрозуміти, чому влада Януковича аж зі шкіри лізе, аби дістати ті гроші у позику?
Зрештою, варіантів тут може бути лише декілька:
– можливо, вони хочуть остаточно зруйнувати українську економіку, прикриваючись вимогами МВФ, перетворити Україну на глибоку російську провінцію. Власне, тому почали з нищення малого та середнього бізнесу, а також заганяють країну дедалі більше у боргову яму;
– можливо, вони просто не здатні зрозуміти, як будується національна економіка, а тому повсякчас роблять дурниці;
– можливо, вони хочуть мати виключно зубожілий, а значить слухняний народ, який задарма буде працювати на їхніх заводах;
– можливо, гроші МВФ легко надаються до привласнення олігархами та можновладцями, на відміну від грошей заробітчан…
Варіанти отих «можливо» легко продовжувати майже до нескінченності. Проте, кожного разу ми будемо бачити, що дії влади аж ніяк не співпадають з інтересами народу. Бо народ хоче вільно жити і працювати, а влада тим часом під дурнуватими гаслами буцімто необхідних «непопулярних реформ» не тільки закручує гайки в сфері політичних свобод, але й відверто відлучає населення від будь-якої праці. Скільки мільйонів банкрутів та безробітних зробить новий податковий кодекс? На це запитання сьогодні не можуть відповісти навіть експерти. Адже кодексу як такого досі немає. Тобто, якийсь документ там вони собі прийняли, але ще збираються його «доопрацьовувати». І що з того вийде – невідомо. Відомо лише, що влада не збирається відмовлятися від тиску на бізнес, бо це, скоріш за все, її ідеологія.
А скільки безробітних вийде в результаті так званої адміністративної реформи? Також мільйони? Не виключено. Бо це дурниця – думати, що всі без винятку бюрократи – колишні службовці, обов’язково знайдуть де працювати. Тігіпко та Азаров – знайдуть точно. Яка-небудь Катерина Петрівна з районного управління, котрій до пенсій залишалося три роки – не знайде ніколи. І пенсія їй, напевно, тепер світитиме значно пізніше та ще й значно скромніша, ніж та невеличка, на яку вона розраховувала.
Щось дуже подібне українці вже переживали на початку дев’яностих. Проте, у той буремний період, коли позакривалися підприємства та припинили виплачувати зарплати і пенсії люди знайшли собі два вірогідних виходи зі скрутної ситуації. Одні стали дрібними підприємцями, інші – поїхали шукати щастя по світу. Нині ж і перший, і другий шляхи виявляються перекритими. Малий бізнес неможливий через драконівський податковий кодекс. А за кордон не поїдеш, бо він, судячи з усього, незабаром опиниться на замку.
Оті 5-8 млрд. доларів, що їх тільки офіційно ввозили в країну заробітчани, насправді виконували дуже важливі функції. По-перше, значною мірою знімалася соціальна напруга. По-друге, не держава своїми олігархічними доларами, заробленими на продажу сталі, забезпечувала покриття імпорту та повернення споживчих кредитів, а заробітчани своїми переказами. Відтак, по-третє, якби не перекази заробітчан, невідомо як би пану Стельмаху у Нацбанку вдавалося б не тільки утримувати гривню у стабільному стані, а ще й нарощувати золотовалютні резерви у до кризовий період. Адже гроші заробітчан, потрапляючи в країну, починають працювати, а не ховаються за першої-ліпшої нагоди на кіпрах, як гроші олігархів.
За оцінками аналітиків Всесвітнього банку, якщо кількість грошових переказів до країни збільшується на 10%, то кількість людей, котрі живуть за межею бідності, зменшується на 3,5%. Відчуваєте цифри? Варто українським заробітчанам подвоїти або, ще краще, потроїти суми переказів на батьківщину, і з бідністю у нашій державі буде, так би мовити, покінчено. Але де там! Якби таке сталося, владі назавжди довелося б забути про «мрії» отримати зубожілу керовану електоральну масу, якій можна розповідати байки про дружбу з Росією та дешевий газ. Помилку польських комуністів Ярузельського, котрі не змогли впоратися із їхнім заробітчанством, а відтак – з незалежністю окремої людини від держави, наші керманичі від «Я» до «А» робити не хочуть.
Чи не тому, власне, дипломатичні представництва України так «захищають» інтереси своїх громадян за кордоном, що це вже обурює навіть німців, поляків та іспанців? Чи не тому на державному рівні робляться такі кроки, що лише віддаляють Україну від Єропи та постійно провокують ЄС на те, щоб поновити залізну завісу? Можемо ще згадати про обіцяний безвізовий режим – також уже вічну й недосяжну мрію…
Можливо, хтось вважатиме, що подвоїти, а тим більше, потроїти загальний обсяг переказів просто неможливо? Спробуємо з цим посперечатися.
Тож, сьогодні йдеться про 5-8 млрд. дол. в рік від 3-5 млн. (якщо не помиляюся, бо цифри в різних джерелах різні) заробітчан. Чи це правда, що український працівник за кордоном може заощадити лише півтори-дві тисячі доларів на рік? Звісно, він може й набагато більше, якщо держава йому сприятиме, а не навпаки. Наприклад, якщо держава вчасно видаватиме закордонний паспорт, якщо розбереться із іноземними посольствами та консульствами, які попри безвізовий в’їзд їхніх громадян в Україну часто необґрунтовано відмовляють українцям у наданні візи для в’їзду до своєї країни. Держава-Україна також могла б укласти низку міжурядових угод, щоб нинішні нелегали працювали за кордоном на цілком законних підставах, а відтак – були б захищені від рекету, свавілля роботодавців тощо. Але хіба ж до того нашим керманичам від «Я» до «А»? У них є справи «важливіші».
Можливо, хтось досі вважає, що у розвинутих країнах настільки складно з роботою, що вони самі за жодних умов не хочуть пускати до себе українців? На спростування цієї думки наведемо такі цифри, також, до речі, з джерел Всесвітнього банку: сьогодні Україна за кількістю мігрантів посідає п’яте місце у світі, однак суми переказів заробітчан надто малі – 5-8 млрд. в рік проти 414 млрд. дол., які загалом було вивезено трудовими мігрантами з більш розвинутих країн до менш розвинутих. Отож, ми користаємося, якщо вірити офіційній статистиці, лише, у кращому разі, двома відсотками коштів! Хіба, маючи п’яте місце за кількістю мігрантів, не можна було б розраховувати хоча б відсотків на 5-10? Але ж це і є та сума, котра необхідна для суцільного подолання бідності.
Василь Іванців,
http://h.ua/
