Marianna Soronevych
Малюнок про мігрантів
Чимало публікацій в українській пресі присвячується трудовим мігрантам — представникам четвертої хвилі еміграції, яка триває ось уже 20 років.
Пишуть переважно про плачевні наслідки цього феномену. Один з них – це розбиті сім’ї і залишені вдома діти.
Ще більше негативу до співвітчизників-мігрантів знайдеш на інтернет-форумах і почуєш від земляків в Україні.
Мовляв, такі-сякі зрадники, люди без почуття власної гідності погналися прислужувати італійським синьйорам, а звідти ще й наважуються критикувати, а то й повчати Україну.
І це, мовляв, у такий нелегкий час, коли неньку-батьківщину треба рятувати, розбудовувати вдома, а не із-за кордону.
Таку зневагу виявляють не лише пересічні обивателі.
Згадую закарпатську робітницю з півдня Італії, яка зі сльозами на очах розповіла про зневажливе ставлення до неї з боку українського працівника італійського консульства у Києві.
Стосовно українок, які працюють за кордоном, то в Італії розповідають, ще один з колишніх керівників держави назвав їх повіями. Щоправда, інший за це вибачався.
Українські мігранти в Італії
Чужі серед своїх?
Мігранти дуже гірко сприймають подібні закиди та образи.
Можливо, тому багато хто і не наважується остаточно повертатися додому, бо бояться почуватися там «чужими серед своїх».
Самі іммігранти кажуть, що інтегруючись в італійське суспільство, вони не просто зберігають традиції своєї нації в країні перебування, а є нині чи не найактивнішими захисниками та пропагандистами України на Заході.
Більшість культурно-громадських заходів вони влаштовують з власної ініціативи за сприяння УГКЦ, українського посольства, місцевих адміністрацій, намагаючись популяризувати знання про Україну в загалом налаштованій про-російськи Італії.
Італійці ставляться до власних емігрантів інакше
Італія у 1950-70 роках минулого століття також зазнала масової еміграції.
Понад 20 мільйонів італійців залишили бідну повоєнну країну у пошуках роботи і кращої долі.
Але як тоді, так і нині ставлення до земляків-емігрантів у самій Італії кардинально інше.
Їх тут вважають мало не героями. Сприймають, як сильних духом людей, які не побоялися покинути рідний дім і в Америці, Швейцарії чи Австралії наважилися почати життя практично з нуля.
Прикметно, що першопрохідцями були переважно чоловіки, дружини з дітьми залишалися вдома, а вже згодом перебиралися до чоловіків. Для італійця почуття родини і домівки — понад усе.
Тоді на Апеннінах також порожніли міста і села, але бюджети комун поповнювалися грошовими переказами від заробітчан.
Про цю допомогу досі пам’ятають і дякують в Італії усі – від комунального чиновника до президента країни.
В емігрантів, які залишилися за кордоном, два громадянства: італійське за місцем народження та іншої держави за місцем проживання.
Українські художники в Італії
Зараз чисельна італійська громада за кордоном має чотири виборчих округи, де обирають представників емігрантів до парламенту Італії.
Під опікою уряду діють Центри італійської культури у різних країнах і розроблені програми розвитку італійської мови.
Італійська трудова міграція змінила своє обличчя і перспективи.
Чи дочекаються українські мігранти шани та уваги з боку співвітчизників і рідної влади? Вони на це сподіваються.
Одна іммігрантка у своєму вірші написала:
«Нам колись нащадки наші пам’ятник поставлять, нас героїв-нелегалів на весь світ прославлять. Бо боротися роками із злиднями в двобої, можуть тільки сильні люди, можуть лиш герої!»
Наталія Ґатуччо, http://www.bbc.co.uk
