Marianna Soronevych
Нещодавно головою УГКЦ було обрано Святослава Шевчука, апостольського адміністратора єпархії Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі(Аргентина).
– Владико, донедавна ваше служіння проходило у Буйнос-Айресі, хто такі українці в Аргентині?
Дякую за запитання. Адже про українську громаду в Аргентині майже нічого невідомо. У першій половині 20 ст. Аргентина входила у 20-ти найбільш розвинених країн світу. Італійці їздили сюди на заробітки. Перша українська імміграція почалася на початку 19 століття. Друга хвиля – була між І та ІІ Світовою війною. Третя – після Другої світової війни. А остання, як і до Італії, – після розвалу Радянського союзу. Кожна хвиля імміграції має свої особливості. Приїжджали люди із різних регіонів України, розселялися по різних частинах Аргентини. Часом їм бракувало зв’язку між окремими спільнотами. Коли українська церква почала настало розвивати свою присутність, тут було створено українську єпархію Святої покрови, що зв’язувало громаду воєдино. На сьогодні українці сконцентровані на півночі Аргентини, куди прибула перша імміграція, у столиці Буйнос-Айресі, та її величезній провінції. Українці в Аргентині є інтегральною частиною українського руху світової спільноти. Вони щораз то більше відчувають себе частиною української церкви, незважаючи на ті відстані, які розділяють їх від України.
– Чи підтримують аргентинські українці національний дух?
Очевидно. Зокрема повоєнна імміграція зберегла українську мову. Тут діє «Пласт», «Сум», «Товариство просвіта», товариство «Відродження» – усі ці товариства об’єднані в єдину репрезентацію «Українці в Аргентині». Ці спільноти не є розрізненими. В свій час ця українська центральна репрезентація зіграла велику роль у визнанні Аргентиною Незалежності України.
– Про що йшлося на зустрічі у рамках першого візиту Глави УГКЦ до Риму із Папою Римським Бенедиктом XIV у ролі глави УГКЦ?
– Хотів би на голосити, що для мене ця зустріч не була першою. Але важливо було її відбути після виборчого синоду, який обрав нового главу Української греко-католицької церкви. Мета візиту – засвідчити нашу єдність із Святішим Отцем, те що ми звемо «сопричастя», те що ми є частиною католицької церкви, хоча ми є окремою церквою свого права із власною традицією, власне канонічне регулювання. Я був обраний синодом наших владик і потверджений Святішим Отцем. Так як і всі інші Патріарші церкви, після такого потвердження засвідчують свою єдність. Найкращий спосіб зробити це – є такий візит. Найперше я подякував Святому Отцю за затвердження рішення синоду, за те, що виявив довіру до мене, як до наймолодшого члену синоду, затвердивши мене як главу УГКЦ. Із іншого боку, висловив сподівання, що спираючись на Петрову скелю я не захитаюся в майбутнього. Для мене, для молодого глави УГКЦ, така впевненість в підтримці Святішого Отця є дуже, і дуже необхідною.
– Якою є позиція Ватикану щодо УГКЦ?
– Відкрита, конструктивна. Цього року ми святкуємо 10 років із дня славного візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну. Під час тодішньої беатифікаційної літургії, коли Папа проголосив наших новомучеників, мій попередник, Блаженніший Любомир згадував усі блага, які наша Греко-католицька церква отримала завдяки сопричастю із Римською католицькою столицею. Допомога в дипломатичному сенсі. Завдяки цій єдності наша церква може діяти на міжнародному рівні. Ми є членами величезної родини католицької церкви. Зокрема будучи членами її інтелектуального середовища та духовного сопричастя. Адже мільйони католиків в усьому світі молилися за страждаючу церкву в Україні під час комунізму. Завдяки цим молитвам, крові наших мучеників радянська людиноненависницька система зазнала краху.
– Беатифікація Івана Павла ІІ сильно об’єднала польський народ. Чи є можливість беатифікації, народжених в Україні.
– Власне 10 років тому відбулася беатифікація українських мучеників. Але це був лише перший крок. Наша церква має багато інших мучеників, геройських постатей, свідків віри, про яким ми можливо мало знаємо. Зокрема ведеться процес беатифікації слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Ми сподіваємося що невдовзі цей процес буде завершеним. Ця беатифікація буде надзвичайно важлива для українського народу. Думаю – не менш важлива ніж беатифікація Івана Павла ІІ для польського народу.
– В Італії часто говориться про нестачу у Римо-католицькій церкві священиків, їх старший вік. Однією із причин цього може бути целібат. Чи може українська церква бути прикладом для проведення реформ у Римо – католицькій?
– Мене колись ще гостріше спитали: «Чи скасування целібату не призведе до збільшення кількості покликань?» (Сміється) Моя відповідь була – Ні. Покликання все ж таки походить від Бога. Воно не залежить від одруженого, чи неодруженого стану. Бог кличе, а людина повинна відповісти. В Ураїні є покликання до священства, бо свого часу наша церква мала дар мучеників. Мучинецтво є насінням християн. На основі того скарбу ми живемо до-сьогодні. Побачимо яка буде динаміка за 20 чи 50 років.
На загал в західній культурі зменшення кількості покликань не пов’язане з целібатом, чи іншими факторами. Можливо в сучасній культурі юнакові чи дівчині важче відповісти на покликання, на перешкоді стоять різні суспільні процеси західної культури. Скасування целібату в латинській церкві не призведе до збільшення кількості покликань, можливо навіть навпаки, поставить нові труднощі. Криза сім’ї, яка існує на Заході, додасть нову трудність розуміння священства.
– Якою ви бачите перспективу розвитку УГКЦ в Україні та в світі?
– Перед нами є великі виклики, які до певної міри вимальовують наші перспективи. Першим нашим викликом є еміграція. Так завжди ставалося, що першими носіями церкви, які занесли її по різних кутках світу були наші емігранти. Церква – це спільнота віруючих людей. Митрополит Андрей Шептицький за своїх часів намагався дати належну душпастирську опіку громадам у різних частинах світу. За ним ішли священики, створювалися церковні структури. Наприклад в Італії створені громади, які мають священиків. 20 років тому цього не було. Наступний крок – побудова структури, нашого екзархату, можливо навіть єпархії в Італії. Та ж ситуація є й в Україні. Наші екзархати існують в Центральній, Північній та Східній Україні. Вірні УГКЦ очікують своїх душпастирів в Казахстані, Росії. Якщо ми будемо належним чином виховувати наших вірних, які насправді глибоко житимуть вірою, будуть добрими християнами, наша церква матиме фундамент на якому будуватимемо наші церковні структури.
– Хочу привітати усіх вірних в Італії та просити усіх вас: єднайтеся! не соромтеся признаватися до своєї віри і церкви, не соромтеся стукати в двері наших владик і вимагати священика. Ми хочемо дбати про кожного із вас, щоб кожен віруючий греко-католик не залишився без священика там, де він перебуває.
Довідка.
УГКЦ є найбільшою Східною Католицькою Церквою у світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів вірних. В Україні до складу УГКЦ входять такі єпархії та екзархії: Київська та Львівська архиєпархії; Івано-Франківська, Коломийсько-Чернівецька, Самбірсько-Дрогобицька, Тернопільсько-Зборівська, Бучацька, Стрийська та Сокальсько-Жовківська єпархії; Донецько-Харківський, Одесько-Кримський та Луцький екзархати.
Згідно з даними Державного комітету у справах статистики, станом на 1 січня 2010 року УГКЦ має 3597 зареєстрованих громад. На цей момент у церкві служать 2347 священиків. Крім того, в лоні УГКЦ разом діють 105 монастирів, монаших чинів і згромаджень, в яких проживають 1248 монахів та монахинь. Глибше запізнатися з наукою Христової Церкви греко-католики та всі бажаючі мають змогу у 15 навчальних закладах, з яких ключовим є Український католицький університет. Загалом у греко-католицьких навчальних закладах навчаються 1273 студенти денної форми навчання та 252 – заочної. При кожній третій парафії діють недільні школи, яких загалом є 1138. Дізнатись про актуальні церковні події миряни можуть зі сторінок 27 періодичних видань. Крім того, в Україні є три греко-католицькі видавництва: «Свічадо», «Місіонер» та «Нова зоря».
Розмовляла
Маріанна СОРОНЕВИЧ
Читайте також:
Папа затвердив нового главу українських греко-католиків
Гошівська Богородиця стрічала мігрантів та їх родини
Римські українці вшанували Жировицьку Богоматір
О. Марчук: «Серця людей, які постійно ходять до Храму – відкриті»
