Marianna Soronevych
«Ми оперлись на Господа і Господь зробив за вірою», – звернувся до паломників о. Василь Поточняк, виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу при Патріаршій курії УГКЦ. Наголосив на силі довіри Господові і сказав, що «якщо довіряти аж до кінця, то Бог заведе людину туди, де Сам хоче». Закликав не розгубити так швидко цю віру, яку ми збирали десять днів дорогами по краплинах, а зуміти віддати і поділитись з іншими, бо «такої віри вистачить, щоб жити щасливо», – наголосив організатор прощі.
У Зарваниці на співочому полі відбувся паломницький фестиваль на тему «Шлях до святості», зорганізований спільними зусиллями прочан. Тут в інсценізованій формі було глибоко розкрито теми про народження, хрещення, шлюб, подружжя, смерть.
Відтак у спільній Архиєрейській Літургії, яку очолив Владика Василь (Семенюк), єпарх Тернопільсько-Зборівський, паломники подякували та склали свої просьби Пресвятій Богородиці. «Ви зібрали великі «торби» заслуг, – сказав Владика Василь, вітаючи паломників Самбір-Зарваниця, – Мати Божа вас виглядала».
О. Василь Поточняк подякував владиці за щедру Зарваницьку землю та зі словами «приймаємо вас у наш прочанський рух» подарував путівник прочанина та синьо-жовтий шалик, відзнаку паломника Самбір-Зарваниця.
Опісля відбувся хід зі свічками учасників трьох прощ (були присутні ще паломники із Кам’янець-Подільського та Бережанського деканату) від парохіяльного храму до Собору. Відтак усі спільно помолились Молебень до Богородиці.
У неділю, 14 серпня, паломники пройшли Хресну дорогу, де глибоко розважили над значенням хреста у житті кожного. «Уміймо відділити хрест від життя», – сказав о. Василь, звертаючи увагу на те, що хоч ми і прибиті до своїх хрестів великими цвяхами, все ж усе залежить від того, куди повертаємо своє обличчя: на Схід, де сонце зможе його освітити і зігріти, чи на Захід – темряву.
У неділю, 14 серпня, у Соборі відбулась подячна Божественна Літургія. Очолив богослужіння о. Василь Поточняк. Він звернув увагу на нашу духовну сліпоту та глухоту, яка проявляється, «якщо ми у своєму житті перестаємо бачити і зауважувати потребуючого». Звернув увагу, що в тому місці, де людина відчуває найбільш міцний фундамент, – потопає, якщо не опирається на Господа. Закликав спішити ділитися з іншими Божими дарами та радістю, а свої болі і труднощі віддавати Богові, не навантажувати ними людей, нарікаючи. За приклад такого тихого слухання Бога поставив хворого п’ятирічного паломника Артура та його маму, які майже увесь час пішки долали цей десятиденний шлях.
Проща організована Пасторально-місійним відділом УГКЦ у співпраці з БФ «Карітас» Самбірсько-Дрогобицької єпархії, спільнотою мирян з м. Дрогобича та спільнотою «Пієта», м. Івано-Франківськ.
У прощі взяли участь представники з 11 країн світу: Італія, Іспанія, Чехія, Казахстан, Росія, Польща, Білорусія, Ізраїль, Канада, США, Естонія.
Представники родин мігрантів з 19 країн світу: Португалія, Чехія, Росія, Іспанія, Англія, Ізраїль, Бельгія, Канада, Білорусія, Австрія, Нідерланди, Німеччина, Швеція, Колумбія, Пакистан, Норвегія, Латвія, Польща, Казахстан, а також учасники із Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької, Волинської областей, мм. Києва, Донецька, Чернівців. Із Самбора вийшло 263 особи. У Зарваницю прибуло 320 осіб. Найстаршому учасникові 80 років, наймолодшому, хворому Артурові – 5 років.
Коментарі учасників прощі:
Віка, Рава-Руська
– Був тяжкий період у житті. Не могла молитися, не відчувала Бога. Шукала душевного миру – тому вирішила піти на цю прощу. Тут воєдино поєдналась духовність із красою природи. За десять днів я знайшла те, чого шукала – мир і Божу любов .
Євген, Львівська обл.
– Вперше зіткнувся з нагодою наблизитися до Бога у сім’ї, де кожен помагає. Мав такі мозолі, що аж сочилася кров, але, на диво, не чув болю. Готовий танцювати зараз.
Надія, Дрогобич
– Дізналась про прощу по радіо і подумала: «О Боже, як то довго іти. Це неможливо». Однак так само раптово з’явилась думка: «Я піду». Ця проща стала чи не найважливішим моментом в моїй ході до Бога. Тут я за великий проміжок часу відбула сповідь усього мого життя і, щонайважливіше, навчилася послуху.
Надія, Самбір
– Я розлучена. Батько моєї дитини увесь час негативно налаштовував сина щодо мене. Хлопець плював на мене, ігнорував цілковито. Єдиною радістю було почути одне слово дитини у телефонну трубку: «Алло». Думала покінчити життя самогубством. Пішла на прощу у 2010 р. у намірі повернути дитину. Господь відповів. Мій син мене зустрів удома. Тими духовними науками, які почула на прощі, ділюсь тепер із ним. Ця проща повернула мені дитину. Тут я знайшла вірних друзів.
Аліна, Київ
– Поступово у прощі починала розуміти, що означає – робити крок до Ісуса. Для мене це стало відкриттям: по-справжньому іти за Ісусом.
Іванка, Дрогобич
– Ідеш – і відчуваєш своє духовне безсилля, самотність, починаєш в душі нарікати на себе, інших, котрі щось не так сказали чи зробили стосовно тебе, не зрозуміли. Бунтуєшся, роздумуєш увесь час над своїми проблемами, труднощами… Бог на цій прощі подарував мені маленьку дівчинку, котра пройшла повз мене з букетом польових квітів і усміхнулася тоді, коли не було вже сил і бажання продовжувати шлях. На цій прощі вперше спробувала відпустила свої проблеми – і одразу з’явилась радість, бажання поділитись нею з іншими. Коли сили тебе залишають – Бог дарує своє тепло в образі такої квітучої дівчинки.
Ірина, Івано-Франківськ
– Найскладнішими були перші дні: ти зустрічався із собою і ламав у собі «стару людину». Яскравим моментом стала зустріч із бабусею, котра стояла на воротах свого подвір’я з іконою в руках і плакала. Прочани її обіймали. Це був сильний зв’язок прощі з людьми, свідчення любові. Це запам’ятовується і залишається десь глибоко у серці назавжди.
Лариса, Київ
– Тут я зрозуміла, що означає – віддатися на волю Божу. Зрозуміла, що любов Божа передається через людей. Відкрила у собі, що є великою егоїсткою, яку треба змінити. Це праця на майбутнє.
Марія, Івано-Франківська обл.
– Мені здавалось, що вмію любити, але на прощі зрозуміла, що не вмію цього. Прошу Богородицю, щоб навчила мене любити.
Юлія, Дрогогбич
– Господь вчинив зі мною чудо у часі прощі. У мене напухла нога, розтягнулись сухожилля, не могла навіть стати на ногу, але після того, як прийняла таїнство Єлеопомазання, побачила, що набряк раптово зник. Стояла і плакала, не могла зупинитись. Дякую Богові.
Руслана, Київ
– Коли ішла, сердилась на себе, що не спланувала усе розумом. Під час дороги мала боротьбу: мене боліли ноги, піднялась температура, відчувала велику слабкість. Зрозуміла, що коли людина доходить до великої тілесної немочі – відключаються усі людські рефлекси і щось понадлюдське починає тобою керувати.
о. Василь Поточняк, Київ
– В усіх попередніх прощах я був в оргкомітеті. Доводилось часто нервуватися, дратуватися через недопрацювання ведучих. Цього року, може, тричі відчув подібний стан – і для мене це чудо.
Катерина, Київ
– Ніколи не думала, що за такий короткий час можна стати трьомстам особам настільки близькою родиною. Це складні обставини, в яких ти можеш впізнати себе, іншу людину. Коли ти «стікаєш кров’ю», той, хто поруч, не може залишитися осторонь.
Богдана, Борислав
– Люблю ходити на прощі. Просто хотіла піти відпочити від повсякденності. Після сповіді у мене виникло намірення, і тоді я почала молитись за свою майбутню сім’ю. Вражає і дуже подобається те, що ми не зупиняємося ні перед чим: чи це болото, ліс, дощ чи сонце. Ідемо з вірою.
Іванна Рижан для Департаменту інформації УГКЦ
