Ким (і чим) Україна світ обдарувала?

ЗОЛОТОМ СКІФІВ. Цей «дарунок» Америці виявився таким вагомим і істотним, що заговорили про нього навіть на дипломатичному рівні. Як відомо, ще при Вікторі Ющенку в США опинилася колекція скіфського золота з приватного музею «Платар». Експозиція безцінна. Якщо врахувати труди праведні чорних археологів та інших відповідальних колекціонерів. У Мінкульті кажуть, що до кінця 2010-го унікальні експонати так і не повернулися в засіки батьківщини. А в Музеї Сергія Тарути переконують: контракт «на перебування» наших експонатів спливає в 2012-му, і невдовзі золото повернеться на історичну батьківщину!

СПІВАКАМИ І ТАНЦІВНИКАМИ. Вітчизняна музична школа аж ніяк не найгірша у світі. Скоріше — одна з найкращих. Десять років поспіль батьківщину покидали найкращі її творчі представники. І обживалися на західних сценах у ролі прем’єрів і примадонн. Як уже повідомляло «ДТ» (у попередньому номері), такими «неповерненцями» стали Іван Путров, Ліліан Акопова, Дмитро Ткаченко і багато інших. Освіта в нас не найдорожча. А от «освічені» — дорогого варті.

НЕОЛЕКСИКОЮ І НЕОФРАЗЕОЛОГІЄЮ, навіяною епохою Майдану. Нарешті світ дізнався (бодай у 2000-ні), що в Україні є не тільки «горілка», «гопак», «сало», «заробітчани», «шаровари», «кум» та «хата з краю», а й інші цінності… Набули фразеологічного аранжування в новому часі: «наколоті апельсини», «свободу не спинити», «фальсифікаціям — ні», «ні — брехні», «Ющенко — так», «леді Ю», «Разом нас багато, нас не подолати…». Остання сентенція — через поточні метаморфози — зазнала найжорстокішої історичної «ревізії».

ПІНЧУКОМ І ЙОГО ARTCENTRE. Район Бессарабки — центр Києва — ніби медом намазаний для світової арт-тусовки, яка промишляє в загадковій царині — «актуальне мистецтво» (це взагалі старе спірне визначення: якщо воно «мистецтво», то й так «актуальне» — завжди!). Як метелики на полум’я в гарний багаторівневий Центр В.Пінчука злітаються усяких рівнів і мастей художники-передвижники з усіх континентів. Тим самим примножуючи й тиражуючи неабияку славу українського мецената і філантропа на всіх полюсах. Отже, «найактуальніші» — в нас. Найдорожчі (на зразок Херста) — теж вчасно. Найкрутіші премії за арт-тенденції — знову сюди, до Бессарабки ближче… (Куршавель з трюфелями в тему цього огляду не входить.)

БОГДАНОМ СТУПКОЮ. Як і раніше, «найбільш фільмований» за кордоном український артист. Отримав Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Римі за головну роль у польській стрічці Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». Водночас став, по суті, й російським національним героєм після головної ролі в «Тарасі Бульбі» (режисер Володимир Бортко).

АНДРІЄМ ЖОЛДАКОМ. Як і раніше, «найскандальніший» український режисер, його провокаційні спектаклі в 2000-ні обурювали й розчулювали пересичену європейську буржуазію у Фінляндії, Румунії, Німеччині. Про недавнє його співробітництво з румунами («Життя з ідіотом») Київ говорив перелякано й екзальтовано. На підході естетська «Анна Кареніна» (разом із фінами).

ПИСЬМЕННИКАМИ-«ГРАНТОЇДАМИ». Успішні й на батьківщині і за її межами — Юрій Андрухович, Оксана Забужко — живуть не тільки «накладами» (своїх книжок), а й «грантами» (від зарубіжних інституцій). По суті, вони давно не тільки письменники, а більшою мірою — публіцисти-місіонери. Що теж важливо в наш, укотре, тяжкий час.

«ЩАСТЯМ МОЇМ». Фільм режисера Сергія Лозниці вперше в історії вітчизняного кінематографа опинився в головному конкурсі Каннського міжнародного кінофестивалю.

ДЕШЕВОЮ РОБОЧОЮ СИЛОЮ. За десять відлетілих років Україна стала одним суцільним знімальним майданчиком — для серіаловиробників з близького зарубіжжя. І невичерпним джерелом дешевої робочої (акторської) сили — для цих самих потреб. У телефільмі «Повернення Мухтара», який роблять тут, а показують скрізь, уже по п’ять разів перезнімалися практично всі артисти різних київських театрів…

ПОПСОЮ MADE IN UKRAUNE. Більш-менш успішні «десанти» нашої співочої ескадрильї на Євробаченні (Руслана, Сердючка, Лорак), безперечно, теж доносили світу звістку — про «загадкову українську душу».

Катерина Константинова, Олег Вергеліс, Ольга Клінгенберг

http://www.dt.ua/