Marianna Soronevych
Воно якось ні по-Божому, ні по-людськи не годиться так зневажати свій народ. Виставляти на показ свою розпусну хіть і очорнювати інших. Допоки ми мовчатимемо, подібні Віри Гродецькі будуть вправлятися у брехні. Кому це вигідно? А тим, хто хоче звільнити Україну від українців.
Пропонуємо вам листи-відвертості заробітчан Болоньї – відповіді на публікації в газеті «Експрес». Вони емоційно напружені, бо у них біль і пережиття. Але у них є найбільше – бажання свідчити правду.
Під цими листами підписалися українки-заробітчанки Болоньї: Тетяна Пашковська, Раїса Корженко (Вінниця), Ольга Струтинська (Калушський р-н Івано-Франківська обл.), Оксана Семотюк (Снятинський р-н Івано-Франківська обл.), Алла Резнік (м. Кривий Ріг), Ірина Сухаревська, Галина Никонович (косовський р-н Івано-Франківська обл.), Неоніла Херсонська, Богдана Когут, Надія Штойко, Зінаїда Вайнгерт, Наталія Нікішина, Ніна Яценко, Софія Фіалка та Стефанія Ярич (Стрийський р-н Львівська обл.).
Не називаю її раєм … тої Італії .
(майже за Т.Г.Шевченком )
Ми – українки-заробітчанки, що працюють в італійському місті Болонья, хочемо висловити своє обурення з приводу серії статей “Мафія, піца і я”, та “Мафія, піца і секс”, надрукованих в газеті “Експрес” від 28 жовтня, 4, 18 та 25 листопада 2010 року журналісткою Вірою Гродецькою про нашу працю і перебування в Італії.
Назви статті ми не зрозуміли, а її зміст (що наскільки не відповідає назві), визвав у нас заробітчанок-баданток (доглядальниць) гіркий подив, шок і правдиве обурення. Таку статтю могла написати тільки та людина, котра ніколи не була на заробітках або та, що одержала спеціальне завдання фальсифікувати в дійсності кричущі факти. Тоді зразу ж виникає питання: “А кому це вигідно? Кому вигідно, описавши наше заробітчанство, як неземну ейфорію, дати зелене світло і безпідставні примарні надії на земний італійський рай, штовхаючи тим самим українців виїжджати за кордон? Хто хоче звільнити Україну від українців? Так німці колись очищали життєвий простір для своєї арійської раси. Історія повторюється!
Ми далеко не егоїсти. Хто хоче їхати – хай їде, звичайно. Але не сподівається на молочні ріки і кисільні береги, не сподівається райського життя, бо його тут немає. Всі ми знаходимось в Італії більше семи років, пройшли за цей час усі кола пекла, кожна із нас поміняла по декілька робіт, але такого “раю”, як журналістці Вірі знайти нікому не вдалося . Хоч авторка пише, що вона молилася за добру роботу, та видно знала, якому Богу молитися.
Робота бадантів в основному зв’язана з брудом, нечистотами, з безсонними ночами, коли хворі чи старенькі кличуть тебе по декілька разів на ніч міняти панолони (підгузники) чи дати знеболювальні, а той просто так – без жодних причин. До здорових людей доглядальниць не беруть. Багато наших жінок працюють з людьми із хворобою Альцгеймера, і коли вона проявляється в агресивній формі, тоді хворі можуть бити доглядальницю, дряпати, чи просто плюнути в обличчя.
Розповідь Раїси Корженко:
– Приїхала в Італію в 2003 році. Довго шукала роботу. Без знання мови було нелегко. Нарешті запропонували роботу поблизу Болоньї. Підходжу до дверей вказаного будинку, а за дверима крик страшний. Старенька сеньйора в розірваному одязі вчепилась у волосся своїй дочці, а та кричить з болю. Там я працювала рік і три місяці. Сеньйора кидалася на всіх, тож діставалося й мені. Цілі ночі кричала, і заснути було неможливо.
Розказує Галина Никорович:
Серед нас побутує вислів: ” В Італії добрих робіт не буває – бувають погані і дуже погані”. Хоч декому і вдається знайти так звану “компанію” – коли в обов’язки входить складати компанію старенькій, але ще більш-менш здоровій людині. Та почуття “клітки” все одно виснажує.
Зробиш щоденну прогулянку до парку чи за продуктами, і знов повертаєшся до помешкання, де собі не належиш. Маєш усміхатися, хоч інколи, одержавши погані новини із дому, хочеться криком кричати, ще маєш обговорювати теми, які тобі зовсім не цікаві, рідко кому дозволяють, щоби тебе відвідували знайомі чи подруги. Багато з наших доглядають за старенькими, а діти чи внуки, що живуть окремо, вважають нормою наказати тобі поприбирати їхнє помешкані чи перепрасувати гору їхньої білизни. В більшості випадків безкоштовно, адже ти «служиш» їхній сім’ї. Розказати про все, що приходиться пережити доглядальницям, дуже важко. Цьому немає назви. Хоча, чесно кажучи, назва є. РАБСТВО. Нехай і добровільне, але від цього нікому не легше.
Нам дуже прикро, що така поважна газета як “ЕКСПРЕС”, публікації якої викликали у нас захоплення своєю неординарністю, сміливістю у відстоюванні власної думки, яка ніколи не боялася наступити “на мозоль” чиновникам усіх рангів і яку ми трактували, як “еталон правди”, змогла опуститися до такого рівня, що надрукувала явну неправду про оте злощасне, викликане безхребетністю нашої влади жіноче заробітчанство, підірвавши, як наслідок, довіру сотень тисяч читачів до власного видання. І що її журналістка, яка повинна бути світочем, послом перед людством, чи то не змогла, чи не захотіла розгледіти, що саме ховається за отим заробітчанством. Що ота заробітчанська буденщина руйнує наші особистості, бо, виконуючи тут примітивну, чорнову роботу, ми деградуємо інтелектуально. Ота одноманітність висушує мозок, притуплює пам’ять, а обмеженість чи навіть відсутність спілкування руйнує нас як людей. А зважаючи на те, що виїхали на заробітки мільйони, можна говорити про деградацію нації.
Це трагедія, від якої не має права відмежовуватися навіть простий громадянин України, не кажучи вже про освічених людей «з двома університетськими дипломами», як у п. Віри. Та може, щоб зрозуміти, яке глибоке русло цієї трагедії, бути дипломованим замало, треба мати щире, мудре серце, сповнене співчуття і любові до своєї землі, свого народу. Хоч трішки доброти, благородства і вродженої інтелегентності . Та їх, видно, не видають разом із дипломом, бо саме їх відсутність породжує у авторки статті такі «перли»: “А чого нашу бабу в 70 років з Італії виперти в Україну тяжко?”
На кого розрахований такий лексикон? Якщо журналіст з «двома університетськими дипломами» так висловлює свої думки, тут уже нічого додати. Хіба те, що такі «дипломовані» аж ніяк не роблять честі своїй Alma Mater! А те, що п. Гродецька хизується тим, що вона «годинами сидить в Інтернеті» (може залежність у бідаки?), у заробітчанок може викликати усмішку й запитання: і коли ж ти, жінко, працюєш? А, головне, «ЧИМ?», як кажуть в народі. (?)
Більшість із нас “сидить» (даруйте заробітчанські реалії!), у туалеті, вичищаючи до блиску дорожезні джакузі і позолочені унітази, стираючи до крові руки, що їх роз’їдають миючі засоби, та заробляючи дерматологічні хвороби. Терпимо все: і заледве приховану зверхність роботодавців, і їхню прискіпливість, а подекуди й приниження.
Багато наших жінок повертається додому з явними відхиленнями в психіці. Ось один із таких випадків. Розповідає Тетяна Пашковська: “Моя подруга Павліна (не буду називати її прізвища, бо не маю на це її дозволу) кілька років працювала на півдні Італії із психічно хворим. Далеко від міста, в повній ізоляції. Діти цього сеньйора ставились до неї дуже зверхньо, постійно були незадоволені всім, часто принижували, затримували платню. Я забрала Пашу до себе в Болонію, аж тут почала помічати, що у неї внаслідок пережитого почалися проблеми: кричала вночі під час сну, зривалася кудись бігти, ховалася від людей. Ми відправили її у лікарню, але лікарі порадили відправити додому. У мене серце розривалося, коли я, проводжаючи її, бачила її блукаючий погляд і страх в очах. То вже була не моя Паша – вона мене не впізнавала”.
Згідно Італійської статистики кожні півроку в Італії помирає 120 наших заробітчанок. І повірте, не від того, що передозували «вітамінну маску на обличчі», як пише п. Віра.
Так, ми терпимо, бо куди ж подітися? Де знайти роботу в Україні, щоб заробити хоча б половину нашої зарплатні? Ніяка мати не погодиться на приниження голодом і злиднями своїх дітей. Та ніякі гроші не здатні компенсувати наші загублені в чужині роки, далеко від родини та дітей, нашої самотності, відчуження внуків і дітей, зруйнованої сім’ї. І справа тут зовсім не в тому, як пише п. Віра, що українки в Італії «не можуть без чоловіків». Не треба міряти всіх однією міркою, шановна! Бо ми за 7–10 років в Італії не чули ні про порно з собаками, ні про 300 євро, які протягом ночі заробляють жінки легкої поведінки. А ви в дійсності попрацювали на славу – за 8 місяців встигли так зорієнтуватися у сфері сексо- і порнопослуг! Напевно, як кажуть, хто на що вчився. Не мали Ви морального права обливати брудом усіх заробітчан, що ходять тут з «немитою головою» і ніяк не осягнуть, що таке “італійських родин шарм”. Шарм у нас, дорогенька, як раз і є.
Наш “шарм “– це наша чесна праця, це піднята нашими кривавими грішми економіка України, це наша добра репутація тут в Італії, це прекрасні рекомендації італійських сімей, де ми працювали, шанобливі відгуки про українських трудівниць у пресі.
З розповіді італійця Ліно Ґуаланді: «Багато італійських сімей , що шукають бадантку, віддають перевагу якраз українкам .У них такі прекрасні риси характеру, як повага до старших, співчуття, терпіння . І віддають вони нашим стареньким стільки добра, теплоти і уваги , що в деяких випадках не здатні дати навіть діти, ні тим більше держава, яка не в змозі забезпечити догляд і обслуговування людей похилого віку з хворобами Альцгеймера, Паркінсона. Вірніше сказати одна доглядальниця виконує роботу ту, котру в будинку для перестарілих виконують 3-4 людини (повар, медсестра,бадантка, ….). Робота доглядальниці – потребує скільки терпіння, що лише одиниці із жінок італійок погоджуються на цю роботу. І на мою думку, Україна щонайменше що може зробити, то подякувати усім жінкам за їхню працю, і за ці інвестиції які що місяця пересилаються на Батьківщину.
Розповідає Ольга Струтинська: «Для моєї сеньйори на першій роботі унітазом служив стілець, де підставлялось відро, на такий імпровізований унітаз вона просилася 10-15 раз в день. Перші тижні були жахливі. Мій шлунок за кожен раз видавав голос “ве” і я бігцем покидала кімнату. А сеньйора жалілася, що моя поведінка принижує її. Розповідає Стефанія Крицька-Ярич: «За дев’ять років в Італії поміняла п’ять робіт. В даний час працюю вже сьомий рік біля паралізованої сеньйори. Закінчила інститут фізичної культури – фізично загартована. Сім років піднімати паралізовану далися взнаки – перенесла три операції… Встаю ранком o 6 год, бо так точнісінько має встати моя сіньйора – каже що лежати не може, а спати йдемо о 23.00. Вдень 6-7 разів ідемо в туалет . Більше не маю сил, працюю останній місяць..»
Заробітчанська оповідь Галини Никорович: «Я позвонила. Мені відчини двері. На порозі стояла моложава жінка, вона тримала руку на правому оці, а лівою рукою підтримувала двері. Лівий бік голови був побритий і виднівся глибокий шрам, який пройшов майже через цілий бік голови. Ця жінка була оперована на рак мозку. Очі її після операції «тікали» – тобто бігали з краю в край. Вона була незаміжня і без дітей. На неї чекали ще три операції, двадцятиденна кома, параліч, депресія, істерика… А поряд була тільки 87-річна мати з хворобою Альцгеймера…
Я з тривогою, але впевнено зайшла в цей дім. Це був 2002 рік і залишилася на цілих вісім років. У 2010 році я вийшла з того дому з низкою хвороб: діабет, ерозивний гастрит та ін., але з дозвільними документами на руках – «пермессо», які мені давали право залишитися в Італії і працювати легально.»
Ми розраховуємо на власні сили, заробляючи оті євро чесною працею, а не шукаємо “мільйонерів”, якими наповнене ваше оточення. Хто чого шукає!
А Ви, дорогі співвітчизники, не піддавайтесь на «рекомендації» Віри Гродецької та її начебто «щиру допомогу» у пошуку житла і заробітку. Не знати, куди приведуть ці рекомендації. Тут сотні людей стоять у парках на холоді, часом голодні, у пошуках роботи. Чого ж їм п. Віра безкорисливо, по- християнськи, не запропонує роботу і житло?!
Ольга Струтинська, м. Болонія
На фото: реальне життя доглядальниці в Італії
