Marianna Soronevych
Правове поняття громадянського суспільства передбачає автономію від влади, тому на сцену виходять громадські організації, які, за своїм статусом, перебувають поза владою та бізнесом. Їх становище в суспільстві можна охарактеризувати як проміжне. Вони позбавлені політичних важелів і не прагнуть максимізувати прибуток. Спільнота таких організацій, безумовно, має вплив, але говорити про її незалежність і партнерські відносини з державою в Україні поки що рано. Якщо в багатьох європейських країнах уже давно панує культура відносин влади і громадських організацій, то в нас — «печерний період» жорсткого протистояння. І все ж саме громадські організації становлять реальну силу, яка рік у рік набирає потуги. Вони можуть як розвиватися в одному напрямку з державою, так і заходити з нею у конфронтацію, доводячи, що здатні успішно діяти там, де держава не виявляє належної активності: у сфері освіти, науки, культури, дотримання прав людини. Правда, таких — одиниці.
Представники ж багатьох громадських організацій упевнені: уряд більше зацікавлений не у взаємодії з ними, а в тому, щоб краще їх контролювати.
Свідченням того, що нашій владі громадські організації небайдужні, є чинне законодавство, яке регулює питання «третього сектору». Пріоритет воно віддає правовим обмеженням, котрі гальмують процес формування життєздатного громадського сектору і створюють проблеми на всіх етапах існування громадських організацій. До таких обмежень належать: складна процедура реєстрації, невирішене питання статусу громадських організацій, нерівноцінні умови діяльності неприбуткових і підприємницьких організацій тощо. При цьому влада фактично душить громадські організації будь-якого рівня, навіть не намагаючись розробити ефективний механізм податкового стимулювання для фінансування неприбуткових організацій з українських джерел та непомірно оподатковуючи гранти з іноземного сектору. Націлено це насамперед на те, щоб зробити діяльність організацій якомога більш контрольованою, підзвітною. Зокрема стосовно закордонного фінансування структур, до яких наша влада ставиться з підозрою.
На початку 90-х багато громадських організацій отримували фінансування від іноземних фондів. Тепер коштів із-за кордону надходить значно менше, і, відповідно до рейтингу Міжнародного інституту досліджень і освіти (International Institute for Research and Education, IIRE), у найближчих три роки їх ще значно скоротять. Україна за минулих три роки опустилася в цьому рейтингу на 13 позицій, займаючи тепер 61-ше місце у світі. У наступних п’ять років інститут прогнозує нашій країні падіння ще на 20 позицій. Наразі громадські організації в Україні фінансуються за рахунок бізнесу, держави або ж за пожертви громадян. Очевидно, що в перших двох випадках спонсоруются лояльні до інвестора організації, що робить їх інструментом у просуванні інтересів благодійників.
Найважливіша умова стійкого становища громадських організацій — підтримка населення. Проте лише мала його частина вірить у можливість ефективного захисту своїх прав та інтересів. Соціологічні опитування підтверджують низький рівень поінформованості про недержавні об’єднання. Багато людей не уявляють, що діяльність громадських організацій охоплює десятки напрямів і не обмежується тільки «навколополітичною» сферою.
Директор соціальних програм Центру Разумкова Людмила ШАНГІНА вважає, що така ситуація — результат розвитку апатії й недовіри населення до всього, що відбувається: «За нашими даними, дві третини українців вважають, що не можуть довіряти своїм співвітчизникам. Особливо це стосується тих, хто закликає нас до якоїсь спільної діяльності, бо підозрюється наявність певних інтересів, не сумісних із декларованими. Наприклад, можемо згадати одну відому київську громадську організацію, що декларувала громадські інтереси, а фактично ставила за мету приведення своїх керівників до влади певного рівня. Коли мети було досягнуто, потреба в організації для них відпала».
Тим часом далеко не всі об’єднання вміють представляти результати своєї діяльності та знають, як ефективніше використати технології просування громадських інтересів. Щоб навчити їх цього, у 2006?році було організовано проект під назвою «Громадянський форум», але вийти з «навколополітичного» сектору, на жаль, він так і не зміг і тепер «швидше мертвий, ніж живий».
«У нас значно знизилася кооперація між громадськими організаціями, — зазначає експерт Центру соціальних досліджень Socis Олександр СТЕГНІЙ. — Якщо раніше вони обмінювалися досвідом, допомагаючи одна одній правовою або організаційною консультаціями, обговорювали типові помилки, то тепер кожна діє сама по собі й доволі сумбурно. На превеликий жаль, не всі громадські організації усвідомлюють можливості Інтернету як інструменту для оперативного поширення інформації та обміну досвідом».
Очевидно, що тісніша співпраця організацій пішла б їм на користь. Насамперед у передачі нагромадженого досвіду і відпрацьованих технологій успішної громадянської дії. Якщо люди, котрі розв’язали проблему нелегальної забудови дитячого майданчика в себе у дворі, допоможуть сусідам, що зіштовхнулися з такою ж самою проблемою, — то це й буде «передачею технологій громадянської дії». А якщо мислити ширше, то організація, яка успішно працює на певній території, цілком могла б допомогти об’єднанню-початківцю із сусіднього регіону уникнути помилок, розповісти місцевим активістам про «підводні рифи», що чатують на них, поділитися секретами успіху.
«Наприкінці 2009 року ми проводили дослідження, щоб дізнатися, хто саме виступав ініціатором проведення публічних громадських кампаній у регіонах — місцеві об’єднання, філії обласних або всеукраїнських організацій чи окремі ініціативні групи громадян, — продовжує Олександр Стегній. — Результати виявилися трохи несподіваними. Дедалі важливішу роль у проведенні публічних кампаній із просування та захисту громадських інтересів відіграють незареєстровані ініціативні групи. Вони найчастіше оперативно самоорганізуються навколо конкретної проблеми, діючи при цьому незалежно, і найчастіше готові самі фінансувати свою діяльність, не вдаючись до пошуку грантів або спонсорів. Проте після вирішення завдання групи нерідко припиняють свою діяльність. Як з’ясувалося під час дослідження, багато кампаній ініціативних груп спрямовувалися на розв’язання проблем житлових умов, на захист дітей від усіх форм дискримінації, екологічні ініціативи, благоустрій територій».
«Останніх кілька років накреслюється тенденція до напівлегального існування громадських організацій, — каже представник апарату Мін’юсту, а також один із «хранителів» єдиного реєстру Іван БОВАН. — Причому ця тенденція, як зараза, перекинулася з регіонального на національний рівень. Для прикладу наведу громадську організацію «Україна — не бордель!». Її представники виступають із гучними заявами, їм санкціонують мітинги, але за фактом — це не більше ніж громадська організація на словах. Нічого протизаконного вони не чинять, — ми ж не можемо всіх примусити до обов’язкової реєстрації або заборонити без неї вважатися громадською організацією».
«Досвід самоорганізації громадян, особливо успішний, дуже важливий, — вважає Віктор ІВАНКЕВИЧ, заступник міністра праці та соціальної політики. — Такі успіхи, особливо якщо їх закріпити обговоренням, осмисленням, системною просвітою, поступово приводять до закріплення організаційної структури активу організації. Вибудовується система розподілу ролей і функцій активістів у кожній такій ініціативній групі, і надалі з неї може сформуватися стійкий інститут громадянської самоорганізації».
Для розуміння цілей громадських організацій важливо уявляти спектр питань, якими вони займаються. Аналіз «Єдиного реєстру громадських організацій» продемонстрував широту форм та інтересів громадських організацій. Передусім слід відзначити, що за останніх десять років простежується позитивна статистика щодо кількості зареєстрованих громадських організацій. Так, у 2000—2010 роках їх було зареєстровано 1998, що майже на третину більше, ніж у 1990—2000 рр. (1327). Припинили свою діяльність усього 46 одиниць.
За формою це можуть бути асоціації (38% від усіх зареєстрованих громадських організацій), академії (23%), товариства (18%), спілки (9%). За сферою діяльності громадські організації найбільше зацікавлені в етнокультурних (19%) і національних кампаніях, які вирішують проблеми етнічних меншин та мігрантів (13%). Серед інших можна вирізнити групу з питань охорони і збереження здоров’я (7%). Такі об’єднання проводять різноманітні акції, націлені на запобігання ВІЛ-інфекції, зниження чисельності людей, котрі страждають на алкогольну, тютюнову або наркотичну залежність. Ряд кампаній спрямовані на обстоювання інтересів соціально незахищених верств населення, зокрема пенсіонерів та інвалідів (5%). Значне місце серед заявлених ініціатив посіли екологічні кампанії (4,6%). Правда, ефективними назвати їх поки що складно, з огляду на агресивну політику влади щодо учасників акцій. Найсвіжішим прикладом може слугувати акція організації «Зелений фронт» на захист парку ім. Горького від санкціонованого місцевою радою вирубування дерев. Численні листи мерові міста Михайлу Добкіну та його заступникові Геннадію Кернесу не дали жодного результату (напевно, керівникам знову здалося, що є «проблема з текстом»), а мирні маніфестації в жорсткій формі розігнали органи муніципальної міліції та приватні охоронні компанії, що взялися казна-звідки.
І все ж такі ситуації можуть бути доброю наукою: не тільки «Зелений фронт», а й інші регіональні громадські організації починають розуміти, що разові акції протесту не дають результатів. За підсумками протестів, навіть при такій увазі влади потрібні громадські слухання, освіченість ширших груп активу і населення загалом, розповсюдження листівок, що в перспективі може привести до можливості опротестувати дії влади на будь-якому рівні.
«Головний успіх громадських організацій — підтримка молодіжного сектору. Якщо активістам удасться по-справжньому зацікавити молодь, то можна вважати, що вони знаходять підтримку серед активної частини населення, — підкреслює Людмила Шангіна. — Треба створювати навчальні програми для громадського активу на всіх рівнях. Також важливо навчитися передавати нагромаджений досвід і демонструвати результати успішних акцій. Адже часто буває так, що про проведені кампанії знають лише їх учасники та люди, котрим вони допомогли. Отже, треба вчитися подавати матеріал для ЗМІ, зацікавлювати широку публіку. На жаль, багато організацій не володіють умінням самопрезентації. У публічному просторі залишаються помітними або дуже великі організації, або ті, котрі вміють підтримувати креативність у своїй діяльності, привертають до себе увагу ЗМІ. Звідси — простий висновок: усім, хто працює у сфері громадянської участі, слід пам’ятати, що не можна зупинятися в розвитку, слід постійно шукати нові, яскраві й переконливі методи роботи з громадянами, використовувати нові ефективні технології».
