Венеція схожа на книжку поезії. До прочитання якої можна часто повертатись, при цьому, не ризикуючи набити оскому від сюжету.
Венеція завжди різна, так само як і той, хто сюди приїздить, щоразу почуває себе у ній іншим.
Рівень емоційності «дегустування» міста наступних візитів суттєво відрізнятиметься від того, коли турист вперше ступив на її землю. Подальші гостювання у порівнянні із днем першовідкриття не супроводжуватимуться всецілим перехопленням подиху, зате зроблять уважним до дрібниць та звільнять простір для насолоди усім, що тебе тут оточує: від архітектури до милозвучного щебету італійською тутешніх. Тож повторне смакування стає виваженим та розміренішим.
Наш візит до Венеції припав на початок весни. Той особливий часовий та емоційний клапоть у році, коли все сповнене особливого передчуття. І коли у рідному Львові весну ще не засвідчили перші пуп’янки, солоність моря у Венеції вже викликала ілюзію наближення літа. Люди довірливо підставляли обличчя теплим променям сонця і жили вже у зовсім іншому ритмі.
Походеньки по місту відбувались в іншому темпі без страху щось прогавити, чогось важливого не побачити, а налаштовували на хвилю, якнайвиразніше відчути атмосферу та прихід весни.
Попри обмеження пересування суходолом і втручання каналів у ландшафт міста – Венеція все одно асоціюється із легкістю. Мистецтво, яке присутнє тут у всьому налаштовує думки та настрій на особливий лад. Усі моменти дискомфорту та незручностей сприймаються тут не так як де інде, а навпаки позиціонуються як родзинка чи унікальність.
До прикладу, затоплення Сан-Марко. Пам’ятаю під час першого візиту у місто, коли я почула, що венеціанці на випадок затоплення площі взувають рибацькі чоботи, аби вода не заважала їм насолоджуватись кавою у відкритих кафе, це викликало двоякі відчуття.
Цього разу прямуючи до місця нічлігу, у перший день приїзду до Венеції, о півночі, ми застали як хвилі вийшли із берегів та затопили Сан-Марко. Рівень води стояв по кісточки. Прозорі хвилі мирно курсували гранітними плитами площі. І це дійсно справляло враження.
Туристичні проспекти та поради мандрівникам не випадково наголошують, що будучи у Венеції необхідно обов’язково побувати у ночі на Сан-Марко. Вдень, заповнена чисельними туристами, різними мовами, клацаннями фотоапаратів, вечірня площа цілковито переображається. Гармонійна, освітлена сотнями мерехтінь ліхтарів вона стає медитативним простором, де зупиняється час.
Також варто зазначити про архітектурну палітру численних венеціанських святинь: барокові, класицистичні, помпезні та аскетичні, кожна з них має свою історію та особливість.
Якщо ви відвідали собор святого Марка, який знаходиться у серці міста, то ще однією святинею, яку неодмінно треба побачити є церква Santa Maria della Salute. Вона знаходиться у одному з найкрасивіших кварталів Dorsoduro, на острові, який з однієї сторони виходить у Великий канал, а з іншою у Венеціанську лагуну. У храмі представлена колекція робіт Тиціана та інших італійських художників періоду Ренесансу.
Досить незвичною є церква Сан Сімеоне Піколо, яку Наполеон свого часу назвав церквою одного купола.
Привабливість міста і в тому, що опісля знайомства із поширеними легендами про споруди, завжди виникає бажання під час прогулянок придумувати власні історії, пов’язані із побаченим. Що знову підтверджує те, що сама атмосфера та тутешній настрій є імпульсами до творчості. І не обов’язково художньої чи літературної, достатньо навіть мистецтва відчути мить. Відчуття життя, яке тут здається сповнене особливої легкості, незважаючи на рівень води, вихід її за береги та скептичні прогнози, що скоро Венеції може не стати.
Тож насолоджуйтесь теперішнім та захоплюючих Вам мандрівок!
Роксолана Савчин