Кому Бенедикт XVI передасть Хрест?

   Звістка про зречення Бенедиктом XVI Папського престолу мала ефект інформаційної бомби, яка шокувала не лише католицьких кардиналів, але й увесь світ. Очевидно, що змусити Папу “зійти з хреста”, як висловився кардинал Станіслав Дзівіш, могли тільки серйозні та глобальні підстави.

Верхівка айсберга

В останній день зими Папа Бенедикт ХVI після восьмирічного понтифікату зрікся Петрового престолу. Подія унікальна, враховуючи, що за двотисячолітню історію Католицької церкви лише шестеро Понтифіків залишали престол за життя.

Останнім на такий крок зважився Григорій ХІІ у 1415, а перед тим Целестин V аж у 1294.

Офіційно причиною свого зречення Бенедикт XVI назвав похилий вік та проблеми із здоров’ям, які начебто не давали йому можливості ефективно керувати Католицькою церквою.

“Неодноразово випробовуючи свою совість перед Богом, я прийшов до думки, що моїх сил через похилий вік більше недостатньо для належного виконання служіння Святого Петра”, – сказав Папа.

На перший погляд, усе логічно. В сучасному інформаційному та секулярному світі для ефективного управління мільярдною Церквою дійсно потрібні не лише духовний авторитет, але і фізичні сили.

Папа ж уже в доволі солідному віці і дійсно має проблеми зі здоров’ям. Він дуже важко переніс свою останню поїздку в Мексику і, крім цього, нещодавно йому замінили електрокардіостимулятор.

Та, незважаючи на це, він не є серйозно хворий, так як, скажімо, Іван Павло ІІ, який страждав від хвороби Паркінсона, чи Іван ХХІІІ, що помер від раку.

Однак попри свої серйозні недуги, згадані Понтифіки залишалися на Папськім престолі до смерті. Власне цей факт дає усі підстави думати, що немічність та проблеми зі здоров’ям – це формальна причина зречення і тільки верхівка айсберга. Справжні ж причини вчинку Бенедикта XVI набагато глобальніші.

Церква відстала на два століття

Світ рухається вперед набагато швидше за Церкву, яка, за словами колишнього архієпископа Мілану Карло-Марії Мартіні, відстала від сучасності на два століття.

Як наслідок, сьогодні замість резонування та діалогу між Церквою та суспільством маємо конфлікт, який призвів до того, що релігія помалу сходить на узбіччя суспільного та політичного життя, а сама Церква опинилась в стані кризи.

Для того, щоб ситуацію змінити, потрібні серйозні та глибокі реформи та перегляд ставлення до низки соціальних тем: це, зокрема, визнання цивільних шлюбів, відміна целібату священиків, дозвіл причащатися розведеним і повторно одруженим вірянам, використання контрацептивів тощо.

Бенедикт XVI, будучи ультраконсерватором, таких реформ провести та зблизитись із секулярним світом не міг і не зміг. Замість іти назустріч світові, Папа постійно наголошував, що слід протистояти секуляризму, що фактично означає протистояти світу.

Наслідком цього протистояння є те, що Католицька церква сьогодні відчуває дуже гострий кадровий голод.

Заборона одружуватись утримує більшість потенційних священиків від прийняття сану. Через це фактично у всіх католицьких державах існує брак духовенства. Яскравим прикладом є Італія, здавалося б, католицька до “мозку кісток”.

Голова єпископату цієї країни кардинал Анджело Баньяско якось сказав, що забезпечити кожну парафію окремим священиком – це розкіш. Сюди для служіння, через брак власного духовенства, запрошують прелатів із Польщі, Хорватії та Румунії, хоча ці країни також відчувають брак священства.

Цю проблему на одному із Синодів піднімав також бразильський кардинал, архієпископ Сан-Паулу Оділіу Шерер. За його словами, в Бразилії, де католицизм завжди був домінуючою конфесією, майже третина населення перейшла в протестантизм.

Причина, на думку ієрарха, саме у браку священиків і дозвіл приймати сан одруженим чоловікам міг би ситуацію поправити. Однак заклик бразильського прелата залишився непочутим.

Відміна целібату змогла б вирішити ще одну гостру проблему, яка стала чи не найганебнішою сторінкою сучасної Церкви. Мова про священиків-педофілів та сексуальне насилля щодо дітей.

Нагадаю, що саме через це виник найгучніший скандал з часів ІІ Ватиканського собору, який наніс Церкві просто нищівного удару.

Надто жорстким є і ставлення до розлучених людей та до тих, хто одружився повторно. Великим гріхом вважається саме розлучення, а повторний шлюб – гріхом подвійним, який є підставою у відмові причастя.

Звичайно, що така позиція Церкви у цьому питанні відштовхує людей від неї. Ще однією болючою темою є контрацептиви, які церковна доктрина забороняє та осуджує.

Всі вищеназвані грані конфлікту із світом підштовхують людей виходити з лона Церкви. Особливо це стосується Європи, де релігія втратила вплив у суспільному житті настільки, що в Конституції ЄС не знайшлося місця для згадки про те, що “Європа заснована на християнських цінностях”.

Однак люди ідуть з Церкви не тому, що є атеїстами чи не мають потреби віри. Ні, вони вірять у Бога, але існуюча церковна доктрина вже не здатна задовільнити духовні потреби ліберально вихованого європейця.

Воюючи із світом, Церква настільки захопилась, що не відчула моменту, коли почала воювати і з самою собою.

Йдеться проскандал під назвою “Ватілікіс”, який зробив надбанням публічності внутрішнє життя Римської Курії, сповнене конфліктами між кардинальськими угрупуваннями, боротьбою за владу, особистою ворожнечею, кар’єризмом, корупцією та випадками гомосексуальних стосунків між священнослужителями.

Взагалі те, що сьогодні відбувається з і у Церкві, найадекватніше описала італійська “Corriere della Sera”: “Церква як інститут за декілька років перетворилась із наставника життя в грішника, із морального орієнтира західного суспільства в глобального підсудного”.

Саме в цьому контексті і стає зрозумілою відставка Святішого Отця. Комплекс описаних вище зовнішніх та внутрішніх проблем та неможливість їх вирішення, а не проблеми із здоров’ям, підштовхнули колишнього “Бронекардинала” до зречення.

Відставка Папи – це реакція на сучасну кризу Церкви і одночасно спроба її врятувати.

Звичайно, такий інтелектуал як Йозеф Ратцінгер чудово розумів, що відбувається, однак не міг нічого змінити. Йому набагато ближче було витягнути із ватиканських сховків ризи Пія ІХ та Лева ХІІІ, пап кінця позаминулого сторіччя, та повернути месу на латині, ніж відповідати на сучасні виклики ліберального світу.

Йому ближчим було заглибитися у богословські роздуми, ніж боротися із інтригами в Курії. Такою є його людська натура: Йозеф Ратцінгер – людина ХХ століття, яка мислить його категоріями, тож він просто не міг адекватно відповідати на виклики з боку ліберального світу ХХІ сторіччя.

Папа це чудово розумів, а тому його відставка – це не вмивання рук, а спроба врятувати та оновити Церкву через самопожертву. В цьому і велич Папи Бенедикта ХVI, який зумів відмовитися від абсолютної особистої влади заради блага Церкви.

Кому пасуватиме тіара

“Хто йде на конклав Папою, виходить з нього кардиналом”, – говорить давня ватиканська приказка, натякаючи на те, що дуже рідко Папою стає той, хто перед конклавом є явним фаворитом.

Тим не менше, спробуємо проаналізувати “найрейтинговіших” кандидатів та оцінити їхні шанси зійти на Петрів престол.

Відмінність виборів Папи від будь-яких виборів політичних у тому, що кардинали спочатку формують образ майбутнього Понтифіка, а вже потім підбирають відповідну до нього кандидатуру.

Так, наприклад, було на жовтневому конклаві 1978 року, коли обирали Кароля Войтилу. Тоді перед Католицькою церквою стояло завдання перемогти комунізм, тому і обрали кардинала з “того боку залізної завіси”.

Тож перш ніж шукати кандидатів на Папство, слід відповісти на запитання, який Понтифік потрібен сьогодні.

Частково підказку дав сам Бенедикт ХVI фактом зречення. Майбутній Папа повинен бути достатньо молодим, у міру ліберальним та здатним на більш-менш конструктивний діалог із світом та, звичайно, із навичками доброго спілкування із ЗМІ, чого дуже бракувало Папі Ратцінгеру.

Підтверджує цю гіпотезу один із найвпливовіших кардиналів, архієпископ Відня Крістоф Шенборн. Про завдання майбутнього Папи він висловився так: “Місія Церкви: робити добро і бути голосом любові, і якщо він хоче залишитися голосом справді католицьким, має повернути довіру людей, а часто знайти її заново”.

З іншого боку слід відмітити, що більшість кардиналів, які братимуть участь у конклаві, отримали кардинальські достоїнства з рук Бенедикта XVI, а це означає їхню відносну консервативність.

Тож сподіватися, що ці кардинали оберуть Папу-реформатора, доволі складно. Скоріш за все, це буде поміркований Понтифік, який зможе дещо лібералізувати позиції Церкви, при тому не чіпаючи “опорні стовпи католицького вчення”.

Отож якщо шукати в цих межах, то найімовірнішими папабілями, кандидатами на обрання, є такі кардинали:

Анджело Скола, Архієпископ Мілану, 71 рік, Італія: один із найвідоміших та найавторитетніших кардиналів, який має досвід єпископського служіння в двох найбільших архієпархіях Італії – Венеції та Мілану.

Погляди кардинала Сколи можна охарактеризувати як помірковано-ліберальні. Має імідж інтелектуала.

На конклаві його можуть підтримати кардинали з Європи, яких більшість, та група Декана колегії кардиналів Анджело Содано – одного із найвпливовіших ієрархів сучасної Церкви. Перешкодою обрання можуть стати чутки про проблеми із здоров’ям.

Марк Уелле, Префект конгрегації у справах єпископів, 68 років, Канада: близький до Бенедикта XVI кардинал з Квебеку помірковано-консервативних поглядів.

Заслужив славу активного борця із секуляризмом, будучи Архієпископом Квебеку. На конклаві за нього можуть віддати голоси англомовні кардинали та “князі церкви” із Латинської Америки.

Крістоф Шенборн, Архієпископ Відня, 68 років, Австрія: учень Йозефа Ратцінгера та один із найбільших інтелектуалів католицької церкви. Спеціаліст із католицько-православного діалогу.

Достатньо молодий та прагматичний кардинал, який зміг би пристосувати політику Церкви до сучасних умов. Перешкодою обрання можуть стати надто ліберальні погляди та публічний конфлікт із вже згаданим нами кардиналом Содано, якого звинуватив у приховуванні фактів сексуального насилля в Церкві.

Джанфранко Равазі, голова Папської ради з питань культури, 70 років, Італія: неперевершений знавець і популяризатор Біблії.

Інтелектуал з поміркованими поглядами. Фахівець по діалогу з атеїстами. Негативним моментом може бути той факт, що кардинал Равазі не має досвіду єпархіального служіння. Протягом всієї кар’єри він був куріальним чиновником.

Анджело Баньяско, Архієпископ Генуї, 70 років, Італія: Голова єпископської конференції Італії. На цій посаді зарекомендував себе як чудовий організатор та управлінець з політичним чуттям.
Анджело Баньяско

Був у фаворі Бенедикта XVI, але конфліктує із держсекретарем (прем’єр-міністром) Ватикану впливовим кардиналом Тарчізіо Бертоне, що може негативно вплинути на шанси бути обраним. Погляди помірковано-консервативні.

Виступав проти того, щоб в Італії служили одружені священики із Східних церков, вважаючи, що це може погано вплинути на італійських священиків, які дотримуються целібату.

Родрігес Оскар Марадьяга, Архієпископ Тегусігальпи, 70 років, Гондурас: Латинська Америка вже давно говорить про можливість та навіть необхідність обрання на Петрів престол представника з цього континенту.

Мовляв, сьогодні тут найбільша католицька громада. Тож якщо кардинали вирішать, що потрібен Папа-латиноамериканець, кардинал Марадьяга – майже ідеальна постать.

Інтелектуал та борець із латиноамериканськими диктатурами. Світу кардинал відомий як керівник фонду “Карітас”. Завдяки діяльності на цій посаді багато хто вже за життя вважає його святим. Поведінкою та відкритістю схожий на Блаженного Івана Павла ІІ, що після закритого в собі Бенедикта є безперечним козирем.

Перешкодою для обрання можуть стати надто ліберальні погляди та звинувачення в антисемітизмі.

Оділіу Педро Шерер, Архієпископ Сан-Паулу, 63 роки, Бразилія: ще один представник Латинської Америки, зокрема Бразилії, яку зараз називають “оплотом католицизму”.

Погляди помірковано-ліберальні, однак перешкодою до обрання Папою може стати занадто молодий вік, за церковними канонами звичайно, та те, що кардинал Шерер не має іміджу інтелектуала.

Багато також розмов про велику ймовірність обрання Папою африканських кардиналів Френсіса Арінзе та Пітера Тарксона. Однак вважаємо, що шансів у них немає, так як Церква просто ще не готова до чорношкірого Папи.

Та хто б не став Папою, наступний Понтифікат буде складним і вимагатиме від Католицької церкви відмовитися від поборювання секулярного і ліберального світу та перейти до діалогу з ним. Тільки цей шлях здатен знову зробити Церкву “вчителем життя” та “моральним орієнтиром суспільства”.

Віктор Фітьо,

філософ, журналіст, головний редактор газети “Коломийська правда”, для УП