Marianna Soronevych
У залі майже аншлаг. Багато п’ятдесятирічних – нетипової для львівських кінотеатрів публіки. Перед екраном усіх цих людей зібрало «Гніздо Горлиці» Тараса Ткаченка – перший повнометражний український фільм про заробітчан, що знімався на Буковині і в Римі.
І це останній фільм, в якому знявся Віталій Лінецький, повідомляє Твоє місто.
На цю тему написані книжки, поставлені вистави… Сюжет у всіх історій майже однотипний: жінка, яка залишає сім’ю в Україні і їде на тяжкі заробітки до Італії, висилає гроші чоловіку на будівництво чи купівлю нової квартири. Хоч під яким кутом зору розповідають цей сюжет, хоч які рішення приймають головні герої – увесь глядацький зал буде заповнений, а книга переходитиме із рук у руки. Такі сюжети пише саме життя, а справжні його героїні приходять переконатись: моя історія абсолютно звичайна.
Це перший художній повнометражний фільм режисера Тараса Ткаченка, до того він знімав короткий метр, телефільм та науково-документальне кіно. Основа стрічки – одноіменний кіносценарій Василя Мельника, за який він у 2012 році отримав диплом літературної премії «Коронація слова».
Сюжет фільму дуже простий, а від того – ще більш життєвий і зрозумілий. Побутову і давно прочитану/переказану/показану історію на екрані особливою роблять Римма Зюбіна та Віталій Лінецький, які зіграли головних персонажів – Дарину та Митра. Їхні герої – правдиві на екрані кожної хвилини, переконливі і справжні в кожному видиху і погляді. Вони показали в існуванні та побуті своїх героїв найтиповіші речі так, що ті стали по-мистецьки справжніми.
Дарина їде до Рима втомлена і залякана – великі запалі очі із синцями, які відтіняє синій розтягнений светр, куца ґулька із волосся бляклого кольору. Додому ж вона повертається наче розквітлою – із короткою зачіскою вогняного кольору, рум’яним обличчям і втомленими, але все одно гарними очима із важким поглядом. Під її серцем б’ється ще одне життя.
Створений образ Митра – це найбільшою мірою талант Віталія Лінецького. Він зробив абсолютно звичайного персонажа цікавим – в інтонаціях, у поглядах, у тих сценах, які на екрані залишаються статичними, але відбувається внутрішня дія – всередині самого героя.
Римма та Віталій – актори театру, також обоє мають великий досвід роботи в кіно. Абсолютно органічно вони звучали в західноукраїнській манері говорити: «Слава Йсу! – Слава Богу навіки!», «Най би тя шлєк трафив»…
Так само не різала вухо і не заважала італійська мова: у фільмі знялись Мауро Кіпріані – Алессандро, роботодавець Дарини, та Ліна Бернарді – його мати Вітторія. Правдива і чесна, майже документальна сцена, знята у греко-католицькому храмі – літургія, на яку приходять українки: в кадрі і справжні українські заробітчанки.
Історія про гніздо однієї горлиці, яка навіть не боролась за своє щастя, а ступала по вже наперед випробуваному і перевіреному іншими маршруту, аж допоки життя не внесло інших запропонованих обставин. І стільки правди так, щоб повірили і співпережили (бо торкнуло) майже усіх в залі, напевно, важко показати і розказати прямо.
Режисер і його команда приховали чи то оздобили прикру і болючу для українського суспільства історію поетичністю: побачити красу за працею покоївки або ж її блуканням нічним Римом, показати самотність і розчарування чоловіка, прикрашені світлом зелених ліхтарів.
Одна із найбільш емоційно виразних сцен, коли розгніваний Митро йде на світанку по порожньому мості: все навколо сіре, туман, він одягнений у незмінну ватну куртку і кепку, в очах – порожнеча і розчарування в реальності, що межує із болем… Віталій Лінецький зовсім не по-побутовому зобразив свого буденного/типового героя Митра.
Він створив образ звичайного чоловіка, який випиває, робить все по-своєму, навіть, якщо це неправильно, і найстрашніше – сам наполягає, щоб дружина їхала в Італію на заробітки. Але глибоко всередині його герой самотній, розчарований та ображений. Актор майстерно і безмежно талановито робить видимими ці переживання, які могли бути непоміченими, так, що викликає співчуття.
Дарина, як і кожен інший герой у фільмі, заручниця ситуації – вона не готова бути сильною від початку, обставини змушують її такою стати. Коли розв’язка вже близько – десь на енергетичному рівні відчувається, що все має бути добре, героїня набралась сили, з якою далі буде вирішувати усі проблеми, візьме кермо у свої руки… Це пряме попадання авторів у типовий образ жінки працює – глядачки розуміють, що вони не одні такі.
Щоправда, Дарині дуже (аж не по-справжньому) пощастило із італійцем – роботодавцем. Занадто він, як на типовість цієї історії, добрий і розуміючий. Може, і справді навіть захоплений нею. Його мама – італійка – дуже виразний типаж: спершу знущається, а потім навіть ніби приязнь проявляє, коли просить залишити їхній будинок, дає гроші… А могла б і просто вигнати.
Олександр Земляний – оператор – увів у кадр символи та переходи, що легко прочитуються і сприймаються: вода, що постійно тече із джерела, як і пісочний годинник – відмірює час, в одному із останніх кадрів відображення Дарини роздвоїлось у трюмо так, що в одному дзеркалі вона із Митром у ліжку, в іншому – сама…
Віталій Лінецький загинув у 2014 році, коли фільм ще не був до кінця знятий. Тому фінал екранної версії відрізняється від оригіналу сценарію, де мало бути показане щасливе весілля доньки Дарини і Митра з хлопцем-односельчанином. Тому в силу обставин фінал не став типовим завершенням, а недосказаною історією, що далі триває десь у будинку навпроти, на сусідній вулиці, у цьому селі чи тому місті.
«Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка має усе для того, щоб стати успішним не лише на широких екранах, але й на телеекранах. У фільмі багато людяності, життя, як воно є – у дрібницях та деталях, багато таланту і він зроблений із любов’ю. Останній фактор найважливіший, бо саме він робить цю історію справжньою, непідробною і щирою.
_________________________________________________
БІЛЬШЕ НОВИН:
