Marianna Soronevych
Українські книгарні продовжують наповнюватися таким досі несправедливо мало представленим різновидом літератури, як книжки художніх та есеїстичних репортажів. Одну з останніх новинок — зачудований погляд британця Тобаяса Джоунса на Італію під назвою «Потаємне серце Італії» — випустило видавництво «Темпора».
Джоунс провів у Італії багато часу, вона фактично стала його другим домом, він одружився з італійкою і, судячи з епілогу книжки, продовжує бувати в цій країні більш ніж регулярно. Відтак, його спостереження хоч і написані в «настроєвому», а десь і у відверто елегійному дусі, спираються, однак, на добре знання фактів, на хоч і суб’єктивні, але систематичні, авторитетні спостереження.
«Потаємне серце Італії» зосереджене — і про це автор одразу попереджає — не на історичній, архітектурній і природній красі Італії, а на житті її людей, нещодавній і новітній історії соціуму, тобто на тому, до чого буває непросто докопатися звичайним туристам. Десять вельми переплетених, не надто виразно структурованих розділів розповідають про різні аспекти цієї теми, від футбольного закулісся до побутових звичаїв чи кар’єри Берлусконі.
Мабуть, головною особливістю життя на «чоботі Європи» Джоунс вважає його театралізованість, церемонність, а також південну гостинність, щедрість і співчуття, поєднані з так само південною схильністю до веселого обдурення «між іншим». Захоплюють його жваві, образні описи сценічних елегантних па італійського футболу, макабричних поховальних церемоній і ритуалів ушанування мертвих, І Morti, пікантних поєднань католицтва з язичницькою спадщиною, дивовижно заплутаних історій післявоєнної терористичної війни між правими та лівими і ще заплутаніших спроб їх розслідувати. І все це на тлі шикарного смаку до життя, задоволення і смаку як такого.
Те, що перебуває по той бік краси, ефектності й dolce far niente, має особливо зацікавити українського читача. Книжка Тобаяса Джоунса — то значною мірою збірка соціальної критики, і те, що він викриває, видається шокуюче знайомим: шалена корупція, котрої ніхто навіть не приховує, знущання з боку бюрократії (іноді такі, котрі не насняться й українським жертвам кабінетного кафкіанства — приміром, зворушлива історія про викладача, якого зарахували в університет не у штат, а за контрактом, і не хотіли платити зарплату цілий рік та забороняли користуватися бібліотекою, бо вона, мовляв, лише для штатних співробітників). До болю знайома практика різкого політичного розколу країни, дивакувато поєднаного з постійним перебіжництвом і зрадництвом політиків. Глибоко вражає Джоунса, але не нас, масивна, глибоко закорінена в менталітеті й традиціях система кумівства. Або італійське телебачення — якщо вірити британцю, воно ще кретинічніше, ніж те, що можна побачити на українських екранах. Тихе зітхання, мабуть, викличе й розповідь про незаконні забудови, які руйнують природні й історичні обличчя міст і користуються малоприхованою підтримкою можновладців.
Словом, розглядаючи джоунсівські італійські вітражі краси і потворності, український читач неминуче зауважить у них чималий дзеркальний ефект. Навіть пригоди Сільвіо Берлусконі, ірраціональної любові до нього однієї частини італійців і щирої ненависті іншої, «бульдозерна» поведінка його режиму викликає деякі асоціації. Недаремно, зрештою, Італія часто опиняється у пікантних контактах з українською політикою — згадати хоч би приятелювання того ж Берлусконі з Кучмою в той час, коли від нього відвернулася решта європейських лідерів, або сьогоднішнє перебування в Італії опозиціонерів, яким загрожують в Україні політичні репресії режиму Януковича.
Справді, багато критичних стріл Джоунса на адресу Італії сміливо могла би прийняти на себе й Україна. На жаль, цього не скажеш про ті риси італійців і їхньої країни, якими захоплюється британець, зокрема любові до краси, взаємодопомоги, смаку і специфічного поєднання етики з естетикою, що його Джоунс починає розуміти лише під кінець книжки. У цій частині з’являється і ще одне масштабне узагальнення про засадничу суперечливість Італії — одним із її символів автор бачить італійські ЗМІ: доки телебачення зосереджується на показі декольте, блискучої біжутерії, лотерей і тупої пропаганди, італійські газети дозволяють собі цитувати Платона.
«Потаємне серце Італії», так чи інакше, не варто розуміти лише в контексті порівнянь. Це, врешті, просто цікава й пізнавальна книжка, особливо для українців, три чверті яких, згідно з нещодавнім опитуванням, ніколи не бували за кордоном.
Тобаяс Джоунс.
Потаємне серце Італії. — Київ: Темпора, 2012.
