За кордонами прав

Українцям за кордоном доводиться захищати свої права самотужки, держава ніяк їм у цьому не допомагає
Виїжджаючи за кордон, українці потрапляють до іншого правового поля, в якому їм дуже важко захистити свої інтереси. Україна допомагає своїм розпорошеним по світові громадянам дуже вибірково, а подеколи й сама намагається заробити на біді своїх підданих.

Чужа правда

Конфлікти між нашими співвітчизниками та іноземними громадянами виникають дуже часто. Здебільшого це конфлікти між українськими заробітчанами та їхніми роботодавцями, які не виконують узятих на себе фінансових зобов’язань. Якщо працівник перебуває за кордоном нелегально, трудового договору з ним ніхто не підписуватиме. Тож ризик того, що роботодавець не захоче платити обіцяне, є завжди. Він може пояснювати це чим завгодно: погано виконаним завданням, порушенням терміну виконання роботи, а може й не обтяжувати себе вигадуванням причин.

«Довести, що працював, наш громадянин не може, – розповідає директор департаменту захисту прав фізичних осіб за кордоном Укрінюрколегії Микола Павлов. – Скільки йому обіцяли і скільки не доплати­­ли – так само. Але ж не лише він порушив закон, коли пішов працювати нелегально. Порушив свій закон і роботодавець, бо він не сплачує податків. А порушення податкового законодавства передбачає кримінальну відповідальність». Уникаючи ускладнень, роботодавець усіляко намагається позбутися незадоволеного працівника. Здебільшого його залякують і примушують поїхати або змінити роботу.

Убезпечити себе від можливих негараздів бажано ще в Україні. «Першочергово потрібно перевірити, чи має фірма-посередник, що працевлаштовує за кордоном, ліцензію Міністерства праці та соціальної політики, – радить консультант гарячої лінії «Ла Страда» юрист Лариса Жеребцова, – а також поцікавитися, чи є договір про працевлаштування з іноземною фірмою». Після працевлаштування копію контракту та інформацію про роботодавця потрібно обов’яз­ково передати рідним – це основна документальна база, що може стати у пригоді в разі виникнення труднощів. Також не варто забувати про страхування, яким наші заробітчани часто необдумано нехтують.

Всі в суд

Укрінюрколегія надає консультативну допомогу українцям за кордоном разом із Міністерством закордонних справ на підставі спільного Меморандуму про співпрацю щодо правового захисту громадян України за кордоном, а також веде їхні справи в іноземних судах. Лише стосовно відшкодування збитків  в Укрінюрколегії сьогодні знаходиться понад півтори тисячі справ, найчастіше у Португалії, Чехії, Італії, Іспанії та Греції. Зростає також кількість спадкових справ – лише за останній рік утричі. Судових справ у Росії набагато менше, попри те що там перебуває більше українців, – у СНД діє Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, що уніфікувала найнеобхідніші норми.

«Ми працюємо зі старими хворими людьми, – розповідає італійська заробітчанка Валентина. – Якось після повернення з вихідного на мене накинулася бабця, яку я доглядала, – подерла шию аж до крові. Сказала, що я в неї вкрала €300, хоча вона ніколи не мала при собі грошей. Ніч, я виходжу надвір, сусідка мене запитує: «Куди ти?» А я кажу: «Я й сама не знаю». Звернулася по допомогу до карабінерів, хоча ще й не мала документів, працювала нелегально. Вони мені допомогли забрати речі й порадили звернутися до поліції. Поліція оформила всі документи для того, щоб подати на бабу до суду».

Валентина переконана, що домогтися справедливості в італійських судах можливо. Але сама звернутися до них не наважилася через нелегальний статус. «Зараз уже пішла б і до суду, – каже заробітчанка, – але тоді я ще не мала документів. Боялася. Якби ж у мене був адвокат абощо. Добивалася тільки, щоб її сини віддали зарплату, яку були мені винні. Згодом мені повернули все. А так наші люди, хто відчуває, що правий, подають до суду і виграють процеси».

Консульства України в іноземних державах, до яких за потреби у першу чергу звертаються українці, через величезну завантаженість вирішити всі проблеми не можуть. «Мені доводилося виїжджати на територію Італії, – пригадує Павлов, – де траплялися випадки, коли італійський суд при живому батькові, який перебуває в Україні, та матері, яка перебуває в Італії, хотів позбавити обох їх батьківських прав і передати дитину в італійську сім’ю. Або коли в української матері намагалися відібрати українську ж дитину тільки тому, що, на думку іншої зацікавленої сторони – італійської родини, яка приглядалася до цієї дитини, – вона не може забезпечити їй належних побутових умов. Тобто випадки, можна сказати, дикі і з людського погляду, і з погляду судочинства».

Україна лише наближається до того, щоб створити спільне правове поле з Європою, і наші громадяни за кордоном неабияк активізують цей процес. Хоча й самому ЄС для того, щоб уніфікувати цивільне право, за прогнозами експертів, знадобиться ще років 20.

«Українців може зобидити кожен»

Не так легко судитися з іноземним громадянином, перебуваючи в Україні. Мешканка Чернігівщини Олена Міден розпочала юридичний процес проти свого чоловіка-іноземця ще 2000 року – через суд хотіла домогтися виплати аліментів на утримання непов­нолітнього сина. «Ми зібрали всі документи і передали у Міністерство юстиції України, звідки їх переправили через три дні, – розповідає Олена Миколаївна. – І вже півтора року ці документи знаходяться у Федеральному управлінні юстиції Німеччини. Але цю справу поклали під сукно, тому що батько дитини – їхній громадянин. Я юрист за фахом і нічого не можу вдіяти, отримую тільки відписки».

Директор Львівської благодійної організації «Регіональний центр соціальної адаптації» Ігор Гнат має своєрідне хобі – вже десять років визволяє українок із сексуального рабства. «Українців може зобидити кожен, кому не лінь. Починаючи від поліції та митниці й закінчуючи бандитами, – каже Ігор. – Ви подивіться, чому жодного американця ніхто не хоче ображати? Бо тільки-но американському туристові наступили на мозоль, підтягується флот, десь там уже морські піхотинці… Наших людей пачками, цілими автобусами можуть пресувати, знущатися над ними, і нікому до того немає діла. Я вважаю, що доля кожного громадянина України за кордоном має бути відстежена. А якщо людина потрапила в біду, їй потрібно надати всебічну допомогу».

До Гната звертаються батьки зниклих у Європі дівчат, які не знаходять захисту в державних установах. «Родичі йдуть спершу до районного відділу міліції і пишуть заяву про те, що за кордоном зникла людина. Районний відділ передає документи в обласне управління, звідти вони потрапляють до міністерства, а там уже до нашого Інтерполу, – розповідає Ігор. – Але Інтерпол – це поштова скринька. Через нього проходять лише папери, а жодної оперативної роботи він не виконує. Наші правоохоронні органи не можуть діяти на території іншої країни – це забороняє законодавство будь-якої держави. Інтерпол передає документи на районне, а далі на місцеве управління, комісаріат. Їм потрібна та українка? Вона що, платить їм податки на їхню зарплату? Звідти надходять відписки. Минає три місяці – толку немає. Звісно, консули можуть допомогти – написати якогось листа, але вони всього не встигають. Розраховувати потрібно лише на себе: або самим їхати шукати, або просити когось, хто б поїхав і пошукав». 

Ігор Гнат має контракт із телеканалом RTL і співпрацює з німецьким журналістом Бургардом Крессом, разом з яким й організовує рятувальні виправи. «Обвішані камерами, ми йдемо на визволення. Відзнятий матеріал є нашим прикриттям – там задокументовано, що ми діємо в межах законів, – веде далі Гнат. – Канал отримує репортаж, а за це фінансує всю операцію, що може коштувати від €5 тис. до €10 тис. З 1999 року до сьогодні ми розшукали і повернули в Україну 28 жінок, яких боргами чи погрозами й силою примусили працювати в секс-індустрії».

Наприкінці минулого року було створено Фонд для допомоги українцям за кордоном в екстрених ситуаціях, що зараз має $1,25 млн. Щоправда, як розпоряджатимуться цими грошима керівники дипломатичних установ і на що їх вистачить, ще невідомо.

Смерть легалізує

Якщо працівник травмується або гине на виробництві, його роботодавець намагається відкупитися від родини, щоб убезпечитися від контактів із поліцією. Вбиті горем рідні зазвичай погоджуються на символічну суму, якої вистачає лише на транспортування тіла на батьківщину, і підписують документ, у якому відмовляються від подальших претензій до роботодавця. «Це зловживання довірою наших громадян, – стверджує Павлов. – В Укрінюрколегії є така формула: нещасний випадок легалізує. Адже робітник втратив життя через іноземного працедавця, який не забезпечив йому нормальних умов праці або нормованого робочого часу.  І навіть у нелегала є право на отримання компенсації. Ускладнення лиш у тому, що потрібно чимало попрацювати, щоб документа­ль­но довести, що загиблий чи травмований справді працював на іноземного роботодавця». Через страх втратити роботу співробітники загиблого не завжди погоджуються бути свідками в суді.

Та багато українців просто не знають про своє право отримати відшкодування за загиблого годувальника. «У деяких випадках може йтися про десятки тисяч євро, – каже Микола Павлов, – виплати пенсій неповнолітнім дітям та допомогу родині після втрати годувальника. Українці схиляються не довіряти місцевим адвокатам, тому що вони чули про випадки, коли наші співвітчизники ставали жертвами шахрайства з боку недобросовісних ділків юриспруденції в тій же Італії, Португалії, Іспанії». У результаті такої «допомоги», підписуючи чистий аркуш або незрозумілий документ, родина може отримати €5 тис., тобто стільки, скільки потрібно для репатріації труни, а сам адвокат – уп’ятеро більше.

Раніше Україна покривала витрати на репатріацію тіл, певний час оплачувала лише 10%, а зараз зовсім нічого не відшкодовує. Якщо ж родині все-таки вдається отримати компенсацію від іноземного працедавця, її сума, згідно з українським законодавством, оподатковується у подвійному розмірі – тільки тому, що надійшла з-за кордону.

Захист громадянина

Європа й Америка активно відстоюють кожного громадянина, який потрапив у скруту на території іноземної країни. Нещодавній смертний вирок, винесений у Демократичній Республіці Конго (ДРК) громадянам Норвегії, викликав неабиякий резонанс у світі. Затримані в травні 2009 року норвежці були звинувачені у шпигунстві та вбивстві, проте обвинувачення відкидали. 3 грудня 2009 року Військовий трибунал ДРК відхилив апеляцію норвезьких громадян, залишивши смертний вирок у силі. Окрім того, за рішенням суду, Джошуа Френч і Тьостолв Моланд разом із норвезькою владою мають виплатити $500 млн владі ДРК і $1 млн 255 тис. вдові загиблого конголезця. Після зустрі­­чі міністрів закордонних справ двох країн Конго запевнила Норвегію, що вирок не виконають через мораторій на смертну кару, який діє на території країни, а замінять на до­вічне ув’язнення.

Заручники професії

Українці постійно стають заручниками піратів, адже на суднах під іноземними прапорами працюють близько 70 тис. наших громадян. Звільнення 17 українських, двох російських та одного латиського моряка із захопленого у вересні 2008 року судна Faina, що перевозило зброю і боєприпаси, тривало більш ніж чотири місяці. Зрештою пірати отримали викуп у розмірі $3,2 млн, левову частку якого, за інформацією Секретаріату президента, заплатив Віктор Пінчук. Судно Ariana пірати захопили у травні 2009 року в Індійському океані – на його борту перебували 24 українські моряки. У грудні 2009-го власники судна заплатили піратам викуп, після чого заручників було звільнено. Сума викупу, за інформацією різних джерел, варіюється від $2,6 млн до понад $3 млн. Також у 2009 році українські моряки були звільнені із захоплених суден Bosphorus Prodigy, Marathon, Hansa Stavanger, MV Delvina. У 2010-му вже звільнили заручників із судна Maran Centaurus. Зараз у полоні піратів перебувають десятеро громадян України на судні Asian Glory і двоє українців на борту St James Park.

У жовтні 2009-го сімох громадян України та громадянина Росії, членів екіпажу судна Island of Luck, було затримано в Демократичній Республіці Конго і звинувачено у злочині проти конголезьких громадян. 30 січня цього року їх звільнили з-під варти за рішенням суду, а вже 1 лютого громадяни України повернулися на батьківщину.

Донедавна Україна намагалася впливати на звільнення своїх громадян лише дипломатичними шляхами. Офіційно країна не може платити викуп за звільнення своїх громадян, тому що це вважається пособництвом терористам (але деякі держави, наприклад, Франція, вносили викуп за своїх моряків). Гроші за моряків мають платити власники суден, хоча часто це роблять приватні особи. Лише нещодавно Україна вирішила захищати своїх громадян силовими методами, приєднавшись до військово-морської операції ЄС у боротьбі з піратством EU Navfor Atalanta. У боротьбі із сомалійськими піратами братиме участь спецпідрозділ СБУ «Альфа».

 

 

Завгородня Інна, http://www.ut.net.ua