Marianna Soronevych
Як живеться українцям в Італії? Це питання зацікавило мене в Україні після того, як тут почали з’являтися “українки з Італії”. На перший погляд, трохи дивні, вони викликали загальну увагу, за ними спостерігали, про них пліткували. Я розмовляла з ними, намагалася зрозуміти, чому в їхніх очах таїться смуток, а в поведінці – якась непричетність до життя.
Вони були балакучими і веселими, але здавалися трохи не від цього світу. А ми, хто живе в Україні, маєм проблеми з грошима, дітьми, родинами. Вони ж виглядали безпечнішими, “відсутнішими”.
Та ось до Італії потрапила я. Стала однією з них, поповнила лави доглядальниць. Аж тепер
мені відкрились усі “таємниці” заробітчанства. Щоб зрозуміти їх, потрібно спробувати усе на власному досвіді. А я отримую його “по повній програмі”. Благословенна земля Італії, де ми, жінки, слабкі і одночасно сильні, молоді та старші, маємо можливість заробляти гроші своєю працею. Але,.. але… Ми вирвали себе з сімейного життя, такого нелегкого, рівно ж такого звичного.
Потрапили в інший вимір, на іншу планету, де панує інша мова, інший менталітет, інші звичаї. Живучи на “фісах”, здається, не мали б думати про квартиру, харчування. Та ще й гроші платять, допоки людина, яку доглядаєш, жива, маєш роботу. Проте “на готовому” тяжко жити.
Зустрічаюсь з співвітчизницями і читаю ті ж думки у їхніх очах: пригніченість, заляканість, приховану сльозу і щось у горлі, що не дає говорити. Причиною є те, що ми замкнені, фактично позбавлені волі, живемо не своїм життям, а життям людей, у яких працюємо.
А головне, – не знаємо, коли це усе скінчиться. Ми самі зробили наш вибір. Для багатьох він був єдиним можливим виходом з складної фінансової ситуації. За гроші “бадантів” купують квартири, живе велика кількість сімей на Україні, багато дітей має можливість вчитися в університетах та інститутах. Та й і Італія має зиск від українських доглядальниць. Серед різнобарвної юрби іноземців українки славляться доброю репутацією.
Хоча буває, що наші “викидають коники”. Правду кажучи, мені доводилося червоніти, коли італійці говорили про українців не найкраще. Робота доглядальниці своєрідна, не кожен витримує таке життя. Але українки вирізняються терплячістю і надійністю. Без нас не може обійтись ні Україна, ні Італія, проте ми не визнані ні там, ні тут. Ми відірвались від коріння в Україні, але й не проросли на чужині. Дивлюся на діаспору в Америці та інших країнах. Там вона згуртувалась, разом вирішує проблеми. Хотілося б, щоб і ми тут, в Італії, допомагали один одному, знайшли хоча б мінімальну опору. Роботу, дах над головою ми знайдемо самі. А найбільше нам бракує, – духовного життя, психологічної підтримки.
Емоційно в Італії потерпають усі. Дивлюсь, як наші жінки борються за найменшу можливість соціальної активності, поспішають на курси вивчення італійської мови. Гадаю, тому, що інтелект спраглий, нереалізований. Адже не тільки хлібом насущним живе людина. Колись читала, що мозок, який не
має достатнього навантаження, починає потроху деградувати. А яке інтелектуальне навантаження на “фісі”?
Не знаю шляхів вирішення проблем заробітчан. Намагаюся висловити крик своєї душі. Хоча це, радше, не крик, а писк комара. Але я оптимістка. Кажу. Може, хтось почує?
Наталка Українкa
