Marianna Soronevych
Як повинна зустрічати своїх дочок і синів Вітчизна? Заробітчани – люди, гідні похвали та державної підтримки з багатьох міркувань, а їх корисність є просто вражаючою.
Ці нотатки було зроблено наприкінці минулого року. Але, напевно, мало що змінилося на кордоні. Наприкінці року автобуси, що здійснюють міжнародні пасажирські перевезення, практично перетворилися на своєрідних напівперевізників. Охочих покинути Вітчизну та поринути в шенгенський рай явно менше, ніж тих, хто хоче побачити рідну домівку, сім’ю та знайомих. Свята наближаються. На значно менш релігійних вулицях Європи (Польща тут радше виняток) правила комерції розкручують чергову маркетингову кампанію під назвою «Різдво». А для наших людей у Різдва є ще сакраментальний зміст, тож, немов Миколаї, набивши сумки та гаманці, вони прямують додому. Основна маса автобусних пасажирів, які повертаються зараз в Україну, — заробітчани. Дещо пізніше до них приєднаються студенти.
На нехитрих автобусних зупинках Желівського або Розтили у Празі вже зранку невеличка група людей. Все організовано чітко, по-чеськи. Цікаве спостереження: якщо добре організувати, то й великої автостанції, диспетчерів, яткової торгівлі та інших «принад» вітчизняних автоперевезень не потрібно. Чіткий графік, дах над головою, диспетчер-касир та лавки для сидіння. За півгодини до відправлення збираються пасажири, прибуває доволі комфортабельний автобус. Коли вже всі пасажири в автобусі, настає розслаблення. Майже тисяча кілометрів лише з двома-трьома зупинками в Брно, Оломоуці та непомітному чесько-польському кордоні минають швидко.
Щоправда, в дорозі трапляються такі «милі та несподівані сюрпризи», як перевірка чеської прикордонної сторожі чи польської мобільної митниці. Наші люди вже навчені та надресировані — всі документи подають вмить — комар носа не підточить. Відповідають теж чітко та без зайвих слів — «так», «ні», «до побачення». Важко спочатку уявити, що хочуть виявити ці доблесні охоронці європейського раю, а виявляється, йде звичайне полювання на штрафи. Щось не так у документах — і вже чудова нагода відібрати важко зароблені гроші. Бо ж подумайте, для прикладу, який сенс перевіряти медичне страхування в людей, які повертаються додому? Але для пасажирів головне — рух додому. Й останнім вартим уваги бар’єром стає вітчизняний кордон. Формальності польових перевірок полягають у побіжному перегляді паспортів та огляді сумок із висоти людського зросту. Ось удома так уже не обійдешся. Тут живі традиції «дзержинців». Прикордонниця детально перевіряє не лише паспорт, але й ваш вигляд у профіль та анфас. Багатьом тут же дає дружню пораду — вклейте нову фотографію (виявляється, така процедура є можливою, але не обов’язковою також щодо закордонного документа). Але порада не така наївна — чи не знає при цьому, скільки грошиків коштує таке вклеювання фото, скільки часу забере? Ось так «відповідно до чинних норм і правил» збігає перша година перевірки. Виявляється, що у стаціонарі це можна робити значно повільніше, аніж у польових умовах чужоземцями.
Митниця теж не дрімає. Адже ці всі апельсини та макарони, ковбаса та пиво, які, виявляється, в Центральній Європі, ніде правди діти, дешевші, смачніші та якісніші, можуть підірвати добробут наших виробників фальсифікованих продуктів. Несподівано всім, немов у радянські часи, видали митні декларації — хоча обов’язково заповнювати їх потрібно лише за наявності чітких підстав. Але декларація — документ. Тепер чітко бачиш, хто й скільки грошей везе, з ким маєш справу. Далі звичайне в таких випадках, але невідоме європейцям винесення багажу, старанний огляд, дискусії та інколи розмови, які чомусь переходять у шепіт. Марні спроби обшуку. Все — жодного контрабандиста. Жодного порушника кордону. Можна їхати додому далі. Формально все ОК.
Та хіба так повинна зустрічати своїх дочок і синів Вітчизна? Це ж люди, гідні похвали та державної підтримки з багатьох міркувань, а їх корисність є просто вражаючою. Подумаймо. Адже кожен із цих людей сам себе працевлаштував, офіційною мовою — «створив робоче місце» для себе. То, як кажуть на Галичині, їм сі належить. Далі — вони привозять немалі гроші в Україну, та ще й у валюті. Не п’ють соки з вічно дірявого бюджету, а, немов бджоли мед, несуть валюту в рідну домівку. Третя користь — ці люди своїм коштом і самотужки вивчили іноземну мову та підвищили свою кваліфікацію, часто оволоділи новими технологіями праці. Це що, не привід для подяки? А наступна й не остання користь та вигода полягає в тому, що основна маса цих трударів є носієм позитивної інформації про нашу землю, народ, культуру та звичаї. Саме завдяки їм європейці дізнаються, що українці — не лише казнокради чи «шумахери без правил», а й працьовиті, виховані та культурні люди.
Можливо, приклад США нетиповий і важкий для запозичення, але кожен їхній громадянин, який повертається додому, проходить митно-прикордонні процедури за окремою, спрощеною та майже блискавичною схемою. А у нас чомусь навпаки — окрема, але не спрощена, а ускладнена процедура.
А поки представники влади в погонах питають у заробітчан: «Звідки їдете? Що везете?» — спробуймо сказати: «Ласкаво просимо додому! Україна чекає на вас!»
Юрій ГУБЕНІ, професор, мимовільний попутник заробітчан
