Marianna Soronevych
Проблеми міграції українців, починалися тоді, коли відчутними ставали наслідки складних і неоднозначних процесів розвитку українського етносу, нації. Брак достатнього ступеня внутрішньої консолідації, вплив зовнішніх факторів, призводив до того, що час від часу значна частина українців покидала свої рідні землі та мігрувала за кордон.
Загально відомо, що українську еміграцію розрізняють за, так званими, чотирма хвилями, та поділяють на економічну і політичну. Вважається, що перша масова міграція українців відбулася на кінець дев’ятнадцятого початку двадцятого століття, і була вона економічною (заробітчанською). Друга і третя, сімнадцяті-двадцяті роки та після Другої світової війни минулого століття – політичними. Четверту ж хвилю, кінець вісімдесятих початок дев’яностих років і по сьогодні, як і першу мають за економічну, тобто заробітчанську.
Переважна більшість країн, де присутні українці, є країнами демократичними, вільними, з високим рівнем життя. Потрапляючи туди, українці зазнавали чималих труднощів. Будь-яка еміграція, в першу чергу, є стресовою ситуацією і не завжди людина дає собі раду, їй важко прижитися серед чужих націй і людей.
Саме те, що українці об’єднувалися в громади, створювали громадські організації, художні колективи, не забували мову, традиції і звичаї, гуртувалися навколо церков, повідує, що, колективно, відчуваючи лікоть родака, легше в непростих умовах жити та зберегти себе як націю.
Говорячи про четверту хвилю еміграції українців, у першу чергу потрібно зазначити, що Україна перебувала довгий час в закритій авторитарно-тоталітарній системі під назвою Радянський Союз. Як тільки «мури» на кордонах впали, багато українців, з різною мотивацією (хтось сподівався на краще життя, хтось мав намір заробити більше грошей тощо), виїхали за кордон шукати кращого життя.
По різному склалися долі тих людей, комусь таки вдалося жити краще, комусь добре заробити, комусь живеться так-сяк, а хтось і постраждав.
Тепер у Європі почастішали розмови про, так звану, другу хвилю кризи та збільшення кількості безробітних. «У сімнадцяти державах Єврозони, наприкінці минулого року, рівень безробіття сягнув понад 10% – це найвищий показник від часу запровадження валюти євро, – інформує агентство Євростат. Внаслідок боргової кризи протягом 2011 року безробіття зросло на 0,4 пункти, порівняно з попереднім роком (в країнах Єврозони без роботи 16,5 мільйонів людей). Максимальний показник безробіття в Іспанії та Греції, тоді як мінімальний – в Австрії та Нідерландах. Серед країн, де гостро відчувають дефіцит роботи опинилася й Італія, хоча безробіття там ще не досягло середньоєвропейського рівня».
59-літній механік із Генуї П’єро Аквіліно вже рік сидить вдома у вимушеній відпустці. Отримує мінімальну грошову допомогу від держави. Через кризу мале підприємство з виробництва автодеталей, де він працював 20 років, призупинило діяльність. Коли пан Аквіліно зможе повернутися до роботи, невідомо. А з новою пенсійною реформою відтерміновується і час його виходу на заслужений відпочинок.
«…Кожний третій італієць молодший за 25 років не має робочого місця. Рівень молодіжного безробіття в Італії сягнув 31%, що на 10 пунктів вище середнього показника по єврозоні (21,3%)», – повідомляє «Радіо Свобода».
Нещодавно, випускник польського Університету в Жешові, Микола Баглай зі Львівщини, який знає п’ять мов, і якому вдалося побувати, в багатьох європейських країнах та Північній Америці, сказав таке: «Всюди потрібно багато працювати, навіть громадяни тих країн, у яких високі соціальні стандарти, мусять чимало трудитися, добре вчитися, постійно удосконалювати свої знання та сподіватися більше на власні сили, а не на державу, – то що ж тоді говорити про емігрантів?..».
Минулого року засоби масової інформації провели соціологічні дослідження серед української молоді, за результатами яких напрошувався висновок про п’яту хвилю еміграції. Дослідники повідомили, що більше шістдесяти відсотків представників української молоді, здебільшого студентів, хотіли би покинути Україну. Причини різні, про них ми добре знаємо, тут і політичні, і економічні, і зрештою, проблеми ідентифікації себе як українця, громадянина України.
Тим молодим людям, які мають намір покинути Україну, потрібно добре подумати, чи варто це робити. Оскільки, вже є досвід попередніх поколінь. Україна, протягом багатьох століть перебувала у колоніальному ярмі. Тож еміграція, часто була, вимушеною, аніж за розрахунком. Усім їм, за кордоном, потрібно було починати все з початку.
Чи не краще витримати теперішні негаразди, добре вчитися, бути активним учасником розвитку громадянського суспільства, який в Україні, останнім часом набирає обертів. А, оскільки, зміни в сучасному світі відбуваються доволі швидко, то напевне трапиться так, що думки про еміграцію стануть не потрібними.
Нещодавно, на одному з телеканалів українського телебачення був репортаж про хлопця з Полтави, який на своєму мотоциклі об’їхав Земну кулю. Коли опинився в лісах Перу і Аргентини, довго їхав не бачачи по дорозі нікого і нічого, втомився, тому виникла потреба у допомозі. Побачив чоловіка, підійшов і не дуже доброю іспанською почав допитуватися. А чоловік, помітивши на одязі і мотоциклі українську символіку, промовив українською, – «А ти звідки?». Виявилося, що місцевий житель, українського походження.
Висновок напрошується сам пособі, якщо українці виживають у джунглях Південної Америки, де закони нічим не ліпші ніж в Україні, то немає потреби кудись їхати, а будувати своє майбутнє порібно вдома, в Україні. І забути про п’яту хвилю еміграції.
Юрій Сидоренко
