Marianna Soronevych
Сьогодні у свідомості людей довкола міграції формуються нічим не підтверджені міфи, які набувають ознак різноманітних фобій. Найгірше, що вони поширилися не лише в суспільстві, а й серед політиків та урядовців. Більше того, у процесі творення цих міфів активну участь беруть ЗМІ, причому роблять це нерідко з подачі тих-таки політиків.
Міф 1. Мабуть, першим і найпоширенішим міфом може вважатися думка, що закордонна міграція українців стала основним типом міграційних рухів в Україні. Однак прості міркування спростовують цей міф.
Ще за радянської доби трудова маятникова міграція була однією з форм внутрішньої міграції в країні. Її основу завжди становили трудові переміщення сільських жителів до міста. На початку 1986 р. майже кожен п’ятий сільський мешканець працював у місті. Ця тенденція триває й по сьогодні. Причина — пошук роботи. Останнім часом люди шукають ще й менш забруднених територій для проживання, тобто можна говорити про так звану екологічну міграцію.
Від часу здобуття незалежності, а особливо — після розвалу колгоспно-радгоспної системи, мешканці сіл просто приречені шукати роботу за межами постійного місця проживання. На 1 січня 2005 р. майже в половині (49,3%) населених пунктів сільської місцевості не було жодних суб’єктів господарської діяльності. Тому й частка сільських мешканців, які працювали за межами місця проживання, зросла до 40,2%. Так само актуалізувалася проблема пошуку роботи в малих містах країни.
Однак це зовсім не свідчить про високий рівень міжнародної міграції. Дані Державного комітету статистики України (табл. 1) переконливо свідчать, що сьогодні в усіх міграційних потоках близько 96% тих, хто пересувається, роблять це у власній країні. Частка міграції за кордон (країни СНД, Балтії, Західної Європи) — значно менша.
Зазначимо, що наприкінці 1990-х — на початку 2000 рр. міжнародна міграція була вищою. Так, у 1999 р. вона становила 11,2%.
Міф 2. Другим за поширеністю є міф про те, що ситуація із зовнішньою міграцією — кризова. Навіть сьогодні можна почути, що п’ять-сім мільйонів українців працюють за кордоном, із них майже чотири мільйони виїхали з країни назавжди. Це — неправда, адже нерідко як органи державної влади, так і політики вносять сум’яття в об’єктивну картину дійсності замість безстороннього аналізу ситуації.
Офіційні державні органи називають мізерно малі цифри, тоді як політики — навпаки. Наприклад, Міністерство праці та соціальної політики у 2007 р. оприлюднило дані, згідно з якими кількість українських громадян, котрі офіційно працювали за кордоном, становила 73 тис. чол. Міністерство внутрішніх справ, натомість, стверджувало: у 2008 р. близько 231 тис. українців узаконили своє перебування в країнах призначення.
З іншого боку, експерти-економісти називають цифру до 5 млн. чол., а політики — піднімають її вище. Ще 2003 р. український омбудсмен Ніна Карпачова назвала сумірною з кількістю мігрантів цифру 7 млн. чол. Під час парламентських слухань у 2004 р. перший заступник голови Верховної Ради України Адам Мартинюк оцінював кількість українських трудових мігрантів цифрою від 3 до 5—7 млн. осіб.
Більш зваженими і, напевне, наближеними до реальності видаються оцінки міжнародних та недержавних організацій. Так, за розрахунками Міжнародної організації з питань міграції, кількість трудових емігрантів з України у 2007 р. становила 2,1 млн. чол., тобто 5% українського населення. Український центр соціальних реформ стверджує, що протягом 2005—2008 рp. за кордоном працювало 1,5 млн. мешканців України.
Про масштаби міжнародної міграції свідчить статистика надходжень коштів від заробітчан. Але й тут дані дуже різняться. Український дослідник А.Гайдуцький на основі матеріалів Світового банку доводить: щорічні обсяги грошових переказів українських заробітчан сягають аж 21,3 млрд. дол. США. Інститут демографії і соціальних досліджень НАНУ оцінює обсяги заробітків українських громадян за кордоном на початку XXI ст. сумою 4,7—7,6 млрд. дол. США щорічно або 7—11% ВВП України.
Соціологи підходять до оцінки масштабів з іншого боку. За даними опитувань населення Інституту соціології НАН України, досвід роботи за кордоном мають 36,8% жителів західних областей, або більш ніж кожна третя родина, 26,4% і 21,4% мешканців, відповідно, Центрального та Східного регіонів, 15,4% — жителів південних областей.
Характеризуючи міграційну ситуацію в цілому, можна переконливо стверджувати, що з 2000 р. вона поступово змінюється. Уже 2005 р. Україна стає країною прийому мігрантів, а її еміграційні втрати у 2004—2005 рр. компенсують колишні співвітчизники з країн СНД. У 2006 р., уперше після створення незалежної держави, спостерігається приріст населення за рахунок міграційного обміну. Наступними роками ця тенденція закріплюється. У 2008 р. в Україні проживало близько 264 тис. зареєстрованих іноземців.
Тепер міграційна ситуація залишається стабільною. На думку соціолога І.Прибиткової, країна перебуває у стані нової міграційної рівноваги. Однак важко сказати, скільки часу ця рівновага протримається.
Слід зазначити, що впродовж 2000-х рр. в Україні відбувалася диверсифікація потоків міждержавної міграції. Сьогодні ж географія міждержавних потоків на схід починає переважати міграцію до Західної Європи, як це було на початку 1990-х рр.
Міф 3. Усі, хто мав виїхати за кордон з України, вже виїхали. І цей міф можна визнати неправдивим, однак із певними застереженнями. Так, сьогодні міграційний баланс у державі зберігається. Однак останнім часом спостерігаються тривожні сигнали — зростає кількість охочих поїхати за кордон, якщо не в еміграцію, то принаймні для того, аби заробити грошей. Про це свідчать дані різних соціологічних досліджень.
За даними Інституту соціології НАН України, у 2000-х рр. майже кожен п’ятий українець був потенційним мігрантом і хотів виїхати з населеного пункту, в якому мешкав.
Особливої уваги заслуговує міграційний потенціал молоді України. Дослідження українського центру «Демократичні ініціативи», центру «Левада» в Москві та Азербайджанського центру свідчать, що бажання молоді працювати за кордоном зростає. Причому в українців воно найбільше.
За даними опитування, 13,8% молоді (віком від 18 до 34 років) мали намір назавжди виїхати з власної країни. Ще більше (29,9%) орієнтувалися на тимчасове перебування за кордоном. Молоді українці планували середню тривалість закордонної подорожі в межах одного-п’яти років. У 2003 р. термін евентуального перебування за кордоном потенційних мігрантів з України був набагато коротшим. Головна мета відвідин інших країн: працевлаштування (65,1% — порівняно з 2003 р., зростання у 2,9 разу); туризм (30,1%); навчання за кордоном (5,5%).
Основні країни реалізації міграційних інтересів молоді у 2010 р.: Росія (19,0%), Великобританія (12,2%), Німеччина (11,7%), США (11,2%), Італія (10,2%). У 2003 році ситуація була такою: Німеччина (14,1%), США (12,3%), Росія (5,8%).
Міф 4. В українських селах і містах діти стають сиротами при живих матерях, позбавлені материнської турботи. Міф 5. Кращі працездатні люди виїхали за кордон.
Аналізуючи ці міфи, ми фактично спробуємо створити соціально-демографічний портрет українського мігранта.
Всупереч поширеним у ЗМІ сюжетам про залишених матерями-мігрантками напризволяще дітей, насправді діти значно частіше залишаються без турботи батьків: контингент закордонних трудових мігрантів лише на одну третину складається з жінок, а на дві третини — з чоловіків.
У трудовій міграції беруть участь переважно люди кращого працездатного віку: 70,2% мігрантів перебувають у віці 30 — 55 років, а ще 17,7% — не досягли 30 років. Середній вік українського заробітчанина становить 41—42 роки, тоді як середній вік решти громадян України — 46 років. Зазначимо, що після п’ятдесяти років чоловіки різко знижують міграційну активність, тоді як у жінок високий рівень її зберігається і в такому віці.
Більшість мігрантів мають або загальну середню (38,6%), або середню спеціальну (32,3%) освіту. Вищу освіту отримали 12,6% українців, які працюють за кордоном. Освітній рівень трудових мігрантів нижчий, ніж зайнятого населення в Україні.
Міф 6. На заробітки їдуть ті, кому нічого втрачати вдома. Розглядаючи цей міф, знову звернемося до результатів соцопитувань за 2010 р. Дві основні причини спонукають українців до виїзду: бажання знайти нове місце роботи; шкідливі для здоров’я екологічні умови.
Соціологи називають трудових мігрантів своєрідними «місіонерами ринкових ідей». На їхню думку, трудові мігранти — це соціально-професійна спільнота (група), яка об’єднує людей із дуже високим рівнем адаптації до умов ринкової економіки. Саме мігранти: реалізовують ринкові стратегії, насамперед — самозайнятості та підприємницької діяльності; готові до ризиків, орієнтуються на власні сили і ресурси; культивують цінності, які визначають, як правило, представники середнього класу, хоча за рівнем добробуту вони набагато ближчі до «нових бідних», ніж до «нових середніх»; вирізняються раціоналізмом вибору життєвих стратегій, виходячи з наявних і доступних для них соціально-економічних ресурсів; мотиваційно стимульовані до долання труднощів у житті; володіють новими стандартами і зразками поведінки на ринку праці, мають достатню практику соціальної поведінки за європейськими зразками, володіють досвідом роботи із сучасними технологіями.
Ще одне цікаве питання: які сьогодні динаміка, структура та інтенсивність потоків трудової міграції українців і її перспективи у зв’язку зі світовою фінансово-економічною кризою?
Загалом, на швидке одужання економіки і поліпшення рівня й якості життя українці не очікують. Однак трудові мігранти відрізняються більш високим рівнем адаптації труднощів. Наприклад, 17,1% трудових мігрантів упродовж наступних двох-трьох років мають намір створити або розширити власний бізнес (це ж планують і 7,2% решти громадян). Крім того, 60,1% трудових мігрантів оцінюють таку перспективу як важливу або дуже важливу для себе особисто, серед решти українців — лише 40% прихильників цієї думки.
Міф 7. До Польщі їдуть на «трускавки», в Італію — доглядати хворих і немічних, до Москви — будувати дачі російським багатіям. Цей міф, до певної міри, є правдивим, та його все ж варто доповнити статистикою і поясненнями.
До середини 1990-х рр. найчастіше здійснювалася «човникова» міграція, а від середини 1990-х рр. — зростає тривалість перебування за кордоном (від кількох місяців до кількох років).
Більшість трудових міграцій здійснюється до країн СНД (49,2%) та ЄС (47,1%). Основними країнами «призначення» українських заробітчан виступають Росія, Італія, Польща, Чехія, Угорщина, Греція, Іспанія, Португалія.
Спостерігаються істотні відмінності в напрямках трудових міграцій чоловіків і жінок: чоловіки переважно їдуть до Росії, Польщі, Іспанії, Португалії, жінки — до Італії. Чоловіки в основному зайняті на будівництві, у торгівлі, промисловості, транспорті, сільському господарстві, тоді як жінки найчастіше — в якості хатніх працівниць (Італія, Португалія та Іспанія), на будівництві (Угорщина, Португалія, Чеська Республіка, Росія), у торгівлі (Росія та Угорщина). Основним видом діяльності українок у Польщі є сільське господарство.
Структуру зайнятості українських мігрантів за кордоном можна побачити (табл. 2) на прикладі семи основних країн і семи основних видів діяльності, які охоплюють близько 90% загального обсягу трудової діяльності за кордоном.
Міф 8. Повертаються додому ті, хто заробив достатньо грошей. Насправді причин повернутися додому значно більше. Це, як бачимо: сімейні обставини, передусім бажання об’єднатися з родиною на батьківщині (кожен другий); туга за домівкою та самотність (кожен четвертий); заробив достатньо грошей (кожен п’ятий); скінчився дозвіл на перебування по роботі за кордоном (кожен п’ятий); підвело здоров’я (кожен шостий); бажання відпочити перед наступною поїздкою на роботу за кордон (кожен сьомий); не сподобалося життя за кордоном (кожен десятий); бажання відкрити власну справу вдома, скінчився контракт, не пощастило знайти роботу за кордоном, депортували за порушення закону (окремі випадки).
Міф 9. Після підписання з ЄС угоди про реадмісію (повернення) нелегальних мігрантів Україна перетвориться на «відстійник» мігрантів з усіх країн. Відзначимо, що, взагалі кажучи, Україна не є «країною призначення», хоча у 2008 р. під час економічного піднесення мала всі шанси нею стати. На даний час нелегали розглядають нас лише як країну, де можна ненадовго зупинитися перед переїздом до ЄС (див. рис. на сайті DT.UA).
Угода між Україною та ЄС від червня 2007 р. про реадмісію громадян третіх країн та осіб без громадянства, які незаконно проникли на територію ЄС через кордони нашої держави, вступила у силу 1 січня
2010 р. Існували побоювання, що Україна перетвориться у «відстійник», що ми будемо мати скрізь спеціальні табори для нелегалів. Зараз таких таборів є лише два і збудовані вони за кошти ЄС та США. Вони стоять напівпорожні.
Статистика реадмісійних повернень між Україною та ЄС свідчить, що до сьогодні жодного іноземця, громадянина третьої країни не було повернуто до України. Водночас на українському кордоні затримується або не пропускається щороку 30—40 тис. чол.
Характер нелегальної міграції та її потоків останніми роками змінився. Якщо раніше ми говорили про достатньо серйозний міграційний тиск з країн Південно-Східної та Центральної Азії (Афганістан, Пакистан, Індія), то на сьогодні близько 90% таких мігрантів — це представники Середньої Азії та країн СНД (дуже багато росіян і чеченців).
До головних напрямків незаконного переміщення мігрантів відносяться Брянсько-Чернігівський і Сумський на кордоні з Росією, Гомельсько-Чернігівський на кордоні з Білоруссю, на заході України — Берегівський, Великоберезнянський і Виноградівський на кордоні зі Словаччиною і Угорщиною.
Міф 10. В Україні фактично не існує ні державної міграційної політики, ні міграційної служби. Дехто вважає, що немає і основ міграційної політики. З цього приводу хочеться висловити дві думки. По-перше, — основи міграційної політики були і є. За радянських часів це — інститут «прописки». Найм людей на роботу та надання житла були неможливі без «прописки». Сьогодні все це скасовано, але з’явилися три інші основи міграційної політики — свобода пересування, права людини і реєстрація замість інституту прописки. Вони працюють і впливають на міграційні процеси в країні.
По-друге, міграційна політика ніколи не існувала сама по собі і не була пріоритетом внутрішньої політики. Управління міграційними процесами завжди підштовхувалося ззовні, під тиском або Європейського Союзу, або міжнародних ініціатив, наприклад ООН. Вітчизняний уряд реагував на цей тиск досить рефлекторно. На початку української незалежності найбільшим міграційним тиском була репатріація кримських татар, потім достатньо серйозно постало питання нелегальної транзитної міграції, сьогодні — питання міграції українських громадян за кордон.
На міграцію в Україні, як правило, звертають увагу не у зв’язку з її масштабами та наслідками, а в контексті далеких від міграції подій. Наприклад, виборів, коли йдеться про голоси громадян, що перебувають за кордоном, або під час прийняття державного бюджету, намагаючись зменшити його дефіцит за рахунок оподаткування заробітків трудових мігрантів. Досить часто міграція використовується в політичній та міжвідомчій боротьбі за вплив, повноваження, або як аргумент для отримання міжнародної допомоги.
Тому не дивно, що процес управління міжнародною міграцією в Україні супроводжується низкою проблем. Серед них первинними, на нашу думку, є проблеми правового та інституційного забезпечення, а вже на цій основі виникають й інші похідні проблеми, зокрема формування і реалізація міграційної політики держави.
Формально сьогодні певні зрушення є. В грудні 2010 р. указом президента України нарешті створено єдину Державну міграційну службу. Однак реальної роботи цієї служби поки що не відчувається. Та й створено міграційну службу не як цільове міграційне рішення, а лише як один із заходів «оптимізації» (тобто як потрібно чинній владі) системи центральних органів влади.
Ще одне формальне зрушення прийняття Концепції державної міграційної політики. Її намагаються виробити ще з 1997 р. Однак всі спроби наштовхуються на супротив тих чи інших органів чи представників влади. 30 травня 2011 р. не Верховною Радою (як це має бути), а указом президента «Концепція державної міграційної політики» нарешті прийнята.
Що ж, навіть побіжний розгляд проблем, які супроводжують процеси трудової міграції в Україні, дозволяють зробити певні висновки.
По-перше, процес трудової міграції набув більшої усталеності, інституціоналізувався, оздобився міфами і здобув міцну репутацію гострої національної проблеми. Ця проблема гаряче дискутується в політичних, журналістських та експертних колах.
По-друге, сьогодні армія трудових мігрантів не зростає і не меншає. В епоху глобалізації й особливо сьогодні, коли світова фінансово-економічна криза охопила практично усі країни світу, досвід, який здобули трудові мігранти на зарубіжних ринках праці, є неоціненний і вартий глибокого вивчення і використання.
По-третє і найсумніше: сучасну державну міграційну політику України навряд чи можна назвати адекватною в розрізі тих викликів, які постають перед країною.
