В Італії завжди чужі і вдома вже не станемо своїми, – заробітчанки поділилися історіями життя - Gazeta Ukrainska

Громада

Троє жінок приблизно одного віку зі Снятинщини розмовляють в “італійському” бусі дорогою з України.


Кожна з них більше 10-15 років на заробітках. Кожна має свою історію, свій гіркий досвід роботи прибиральниці чи баданте (доглядальниці старших людей). І кожна з них думає про повернення на Батьківщину назавжди. Колись це станеться. Та чи так це вже легко по стількох роках? Діти виросли, батьки померли чи постаріли, рідні та друзі віддалилися, звички змінилися. Спільну мову знайти важко, прірва з кожним роком зростає. Про це пишуть Версії з посиланням на Дзеркало Коломиї.

Європейські держави мають спеціальні програми, створені для допомоги мігрантам-поверненцям. Це – об’єднані сили держави, релігійних громад та громадськості. Що ж робиться для цього в Україні? Чи буде створена якась програма працевлаштування, трудова адаптація, програма духовної та соціально-культурної адаптації? Чи зуміє держава використати з користю для суспільства досвід та бажання працювати заробітчан, які повертаються?

Наразі п’ятимільйонна цифра українських трудових мігрантів за кордоном лише збільшується. А держава поки що створює всі умови для виїзду: безробіття, високі ціни, низька якість життя, освіти та медицини.

Марія, 48 років. “Я вже тринадцять років в Італії. Додому їду лише в серпні, коли маю відпустку. Там син, онук. Але чи сумують вони за мною?.. Ми відвикли вже від родини, вони від нас теж. Сприймають, як гостей. Гроші беруть, як належне. Поїхала на заробітки, бо після розлучення залишилася з дитиною без хати, без нічого. Важко було. Але тепер звикла сама собі бути господинею. Робота від ранку до ночі. Вихідний – для відпочинку. Італійські чоловіки? Всі путні одружені, а розлучених і мені не треба. Ми з ними різні, маємо різні погляди на життя, на ті самі речі. Не маю на них часу. Не хочу комусь терпіти”.

Наталка, 54 роки. “А в мене чоловік – італієць. Але ми з ним часто сперечаємось. Він все робить не так. Мене це дратує. Ну але так хоча б щось робить, намагається… Може, то ми, українські жінки, хочемо надто багато, все і одразу? Але ж ми вміємо терпіти, як жодні інші! Може, тому й користають тим іноземці?.. Була вдома в дітей два тижні. Відчула себе чужою і дуже самотньою. Захотілось назад в Італію, де щодень розмірений і передбачений: працюєш – отримуєш гроші. В Італії в мене є якась стабільність. В Україні – постійне чекання кращого й відсутність грошей. Тому й поїхала. От помогла дітям з житлом, може на старість приймуть”.

Анна, 49 років. “Я перших 10 років працювала в Італії, щоб збудувати хату. Мріяла, що буде синові. А він одружився й пішов жити на квартиру. Не хоче жити в селі. А мені для чого така велика хата? Як опалювати взимку? Може, онукам хоча б буде… Я відвикла жити в селі, відвикла від їжі нашої. Щоразу, як приїжджу, то маю проблеми зі шлунком. Хоч бери й вези всі харчі з Італії.

Побачила свою однокласницю й не впізнала одразу. Жінки тут набагато швидше старіють, не доглядають за собою, як в Італії. Останнім часом часто думаю про повернення додому. Але завжди після того, як побуду два-три тижні, змінюю думку. Не готова ще. Все бісить. Дороги, ціни, хамство навколо. Найгірше те, що знайомі, які ніде не їхали, дивляться із заздрістю і ніби з претензією, мовляв, заробила грошей і ще їй щось не подобається тут.

Наші люди хочуть, щоб все змінилось на краще, але самі ще не хочуть змінюватись. Їм так комфортно. Щоб їм хтось прийшов і зробив все. Натомість ми, заробітчани, все самі собі випрацювали, переважно дуже важкою працею й безсонними ночами. З кожним роком повертатися назад стає важче. Україна все така ж чорно-біла на відміну від Європи. Чи потрібні ми будемо комусь в Україні, як все ж повернемось? В Італії завжди чужі й вдома вже не станемо своїми. Роздерті…”.

Ірина Михалків-Винник,

для "Дзеркала Коломиї"

______________________________________________

 

Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.