Українська Італія - Gazeta Ukrainska

23 травня в престижному театрі Тріанон в Неаполі відбулося театралізоване дійство, приурочене до 2-ї річниці відкриття Генерального консульства України в столиці Півдня Італії. Знаменно, що ця дата збіглася із Зеленими святами. Захід організували ряд місцевих українських асоціацій, за участю гуртів «Розмай», «Українці», танцювального колективу “Passi randagi”.

Українська громада на Апеннінах активна у створенні громадських асоціацій, товариств та осередків. Здебільшого ці організації сприяють вирішенню соціально-правових питань та задоволенню культурних потреб мігрантів. Нещодавно тут народилося нове професійне об’єднання українських художників. Вони кажуть, що це не тільки бажання допомогти одне одному, а ще й прагнення активніше популяризувати українське мистецтво за кордоном.

5 червня у бібліотеці Фламінія, що належить комуні м. Рима, в якій знаходиться секція літератури для дітей та дорослих українською мовою, відбулося закриття учбового року за участю учнів, які відвідують українську суботню школу «Престиж».

…Я пам’ятаю її чорнявою десятикласницею, з коротко стриженим хвилястим волоссям. Висока і струнка, симпатична, з білозубою усмішкою, гостренька на язичок, завжди весела та привітна. Вона лишилася такою і багато літ після закінчення школи, лише срібні нитки вплелися у волосся та мудрість осіла у трохи втомлених очах. Але біля цієї жінки завжди хочеться зупинитися, запитати про життя, почути її і зрозуміти. Вона притягує відкритою та щирою душею, намаганням вислухати кожного, без отого нашого бабського міщанства та лицемірства.

Напевно, Бог ще при народженні благословив володимирянку Наталочку Остратенко на любов до дітей, бо ні про що в цьому житті вона не може розповідати з таким особливим теплом, як про них, чужих та рідних. І тому свого часу ця жінка багато років учителювала у загальноосвітній школі № 2. Коли нестатки міцним кільцем узяли в облогу її з трьома дітьми, вона твердо вирішила: «Потрібно щось робити!».
Наталка з тих, хто довго не розмірковує, і навіть ризикуючи, робить усе швидко та бере відповідальність на свої плечі. Хоча заради справедливості треба зауважити, що в Україні більшість жінок саме такі. Сьогодні, вважаю, вони – сильна стать.
Отож, вона швидко розрахувалася й разом з іншими сподвижниками поїхала в Італію на заробітки. Гадала, що на півроку, а виявилося – назавжди... Уже одинадцять літ як Наталія там... «Я схиляюся перед цією жінкою», – сказав тоді, як вона надумала їхати, її колишній колега Фелікс Штейнбук, але тільки він один, а всі інші не розуміли. Коли вперше приїхала до Італії, волинянку мала зустріти та допомогти знайти роботу землячка, за це попередньо було заплачено. Проте... її, як і багатьох інших, просто обманули...
П’ятнадцять днів вони ночували під вагонами на залізничному вокзалі в Неаполі, спали і жили на сумках. Випадкова жінка, родом із Запоріжжя, яка приїхала в країну оливок та мандаринів раніше, запропонувала Наталці роботу в одній італійській сім’ї. Потім вона почала шукати для себе погодинну працю, бо так було більше заробітку. Через рік зустріла свого Сальваторе, який старався у всьому її розуміти, допомагати й навіть терпіти. За деякий час забрала до Італії спочатку одного, а потім двох синів...


– Що попервах тебе найбільше вразило в італійцях?

– Їхня терпеливість по кілька разів пояснювати найманим працівникам, які можуть мінятися щотижня, що і до чого в хаті. Нам, заробітчанам, дуже важко було психологічно. Наприклад, ти маєш освіту, а прийшла прибирати до людей, які на кілька рівнів нижче за тебе стоять... Італійці вміють добре пояснювати мімікою, жестами. Ми були, як собаки, дивилися в очі, ніби все розуміли, а сказати не могли...
Важко доглядати старших людей, інвалідів. Особисто мені легко з дітьми.

– Ти доглядаєш італійських дітей?
– Не зовсім. Працюю на базі НАТО, де військовослужбовці живуть сім’ями. Чоловік і дружина працюють, а дітьми опікуються такі, як я. Одну дівчинку з Голландії доглядала з десяти днів до шести років, її сестричку теж няньчила. Тепер дівчатка Алеся та Анна мене «мамою» називають. Скоро приїдуть у гості.
А зараз під моєю опікою двоє діток із Канзас-Сіті (США) – Кеті та Ендрю. На базі мене вже добре знають і передають один одному про те, що ось є така хороша няня.

– Чоловік приїжджав в Україну?

– І не раз, – усміхнулася Наталія. – Тільки плануємо їхати сюди, він перший сумки збирає. Йому тут дуже подобається: природа, люди, щирі усмішки. Уже має тут багато друзів, любить з ними на риболовлю ходити. Дуже захоплюється Карпатами, ми в Почаєві кілька разів були. У нас гарно. В Італії менше зелені, але життя стабільніше, що ми й цінуємо. А стабільність залежить від роботи, там її вдосталь. Хочеш більше – бери більше, не можеш – менше. Коли готувалася синів з України забирати, по 24 години працювала, дрімала лише, коли дітки спали.

– Як Сальваторе сприйняв наш безлад?
– Він його не помічає, не стикається з ним. А щодо чистоти, то в нас чистіше. Італія тоне у смітті, сміттєпереробних заводів мало. Скоро й Україна до цього дійде, якщо відходи не перероблятимуть.

– Де працюють твої діти?
– Старший Микола – на підприємстві, де збирають «Фіати». Андрій робить євроремонти, а Роман розпочинав з миття посуду у ресторані, зараз працює там кухарем. Кухня в Італії – це загалом чоловіча робота. Там не накривають таких пишних столів, як у нас, а ресторани – подібні до наших їдалень. Їжа в італійців легка і ситна, уся на зелені та олії, м’ясо зазвичай просмажують на грилі. Напівфабрикатів майже не купують, це вже для особливо зайнятих. А хто любить себе – готує все натуральне.


– Як італійці одягаються?
– Практично і просто: теніски, штани, щоб було зручно, не так як у нас, щодня ніби до театру. Тут цінують шмотки і машини – усе розкішне, там – усе натуральне й практичне. В італійців навіть на вікнах немає занавісок та тюлі, щоб вони не закривали панорами огляду. Жалюзі – і все!
На вихідні вони не сидять удома, неодмінно кудись їдуть на природу, у серпні взагалі мертвий сезон, усі виїжджають.

– Пишуть, що італійські чоловіки – найкращі у світі залицяльники...

– Це наші ґвалтують та ображають жінок. А там нас поважають. Якщо сподобалася – будуть гарно залицятися, ніхто ніколи нікого силою не братиме.

– Чула, що ти в Італії влаштовуєш виставки своїх вишивок...

– Коли почала працювати в Неаполі, то щоб угамувати нерви, стала вишивати. Перша вишивка була цирувальними нитками на мішковині, бо і ниток, і полотна не мала, а потім підсіла, як на наркотики... Сьогодні вишивання зі мною в сумці завжди, навіть якщо відпочиваю біля річки чи моря, то вишиваю. Надто люблю зображати коней – це моя слабкість. Уже багато виставок організувала. Італійці дуже цінують ручну роботу, але я не тільки вишиваю, а ще й шию, і шиття оздоблюю вишивкою. Скатертини, рушнички, прихватки. Добра допомога до сімейного бюджету.

– Наталко, ти ще й громадську роботу провадиш?
– Розумієш, настав такий період у житті, що я і моя подруга з Луганська вирішили: потрібно організовувати українців і допомагати їм, щоб італійці зрозуміли, що ми не тільки заробітчани, а теж люди, зі своєю культурою, мовою, менталітетом. І тому на громадських засадах найперше створили в Неаполі асоціацію «Берегиня», де надають юридичну допомогу українцям. Далі постало питання створення української православної громади та суботньої школи для наших дітей, де б вони навчалися української мови і літератури, народознавства, математики, музики.
Сьогодні ми вже маємо свою церкву та школу. Італійці у всьому пішли нам назустріч. Плануємо ще з 1 вересня відкрити дитячий садочок.

Там, на чужині, я зрозуміла суєтність українського життя, цінність друзів і власного здоров’я. За той період, що я в Італії, в Україні відсіялися випадкові люди, залишилися тільки справжні друзі.

...Там, на базі НАТО, американці називають Наталію «мама терра», тобто мама землі. Напевно за те, що не тільки з великою любов’ю доглядає їхніх дітей, а й тому, що має велике і добре серце, яке готове зігріти та пригорнути всіх, кому сьогодні зле. Особисто я навіть горджуся тим, що знайома мені українка є такою шанованою серед чужих людей, бо серед своїх її навряд чи оцінили б...

Людмила ЛУКНИЦЬКА,

м. Володимир-Волинський