Самотність української жінки в Італії - Gazeta Ukrainska

Думка читачів

Я хочу написати про самотність української емігрантки, жінки-заробітчанки, примушеної покинути всіх своїх рідних і все своє рідне, подавшись на заробітки, щоб покращити життя своїм дітям, хоч якось забезпечити їхнє майбутнє.

Risultati immagini per самотність

Самотність... Це відчуття, цей стан душі можна інтерпретувати по різному. Коли ми ще молоді, коли навкруг нас є багато рідних, близьких людей, коханих, друзів, колег по навчанню, по роботі, нам це слово зовсім не знайоме. Навпаки, часто ми відчуваємо себе втомленими від настирливості батьків, від їх постійного повчання, від їхньої вимогливості, від відмінностей у поглядах, надмірної опіки і надмірних «не можна».

Ми часто сваримося з ними, намагаємося уникати їхньої присутності, думаємо, що ми вже самі багато знаємо і самі все можемо. Коли ж у нас з’являється супутник життя, сім’я, спочатку ми не можемо жити один без одного, але з часом почуття бліднуть, з’являються діти, безліч проблем. Так іноді хочеться відірватися від цього всього, відпочити, побути на одинці. Самотність! Та, кому знайоме це слово! Так хочеться податися світ-за-очі, далеко від всіх проблем, від усіх, хто тебе оточує. Ми так думаємо, так бажаємо цього, доки життя нас не кине у екстремальні умови в яких ми починаємо розуміти, що таке самотність, як важко на душі, коли тобі здається, що ти одна-однісінська у всьому світі, не потрібна нікому, що всі забули про тебе.

Я хочу написати про самотність української емігрантки, жінки-заробітчанки, примушеної покинути всіх своїх рідних і все своє рідне, подавшись на гіркі заробітки, щоб покращити життя своїм дітям, хоч якось забезпечити їхнє майбутнє. Саме тут я дуже гостро почала відчувати, що таке самотність. Потрапивши у вирій емігрантського життя, зрозуміла, що це таке у повному сенсі цього слова.... Різдв’яні свята, їхні, католицькі. Ми з бабусею запрошені на святковий обід до племінника. Моя 91-річна підобпічна не була заміжня, не мала дітей. Племінник, син рідного брата, - її єдина родина.

Причепурила бабусю, сама трохи прибралася по-святковому. Мені краще було б залишитись дома одній, але відмовитись не зручно. Там, за святковим столом, серед чужої італійської сім’ї, почуття самотності так проникає у твою душу, що несила і витримати. Вишукані страви, вишукані напої, але все не таке, як у нас. Немає тої щедрості, тої простоти, притаманні українцям. Коштуєш ті страви, яких дають по шматочку, пригублюєш вино, вимушено посміхаєшся, дякуєш, а душа обливається слізьми. Із заздрістю спостерігаєш, як чужі діти ластяться біля мами, чи тата, біля бабусі, чи дідуся, як їм усім весело і добре. Цей святковий обід для мене не радість і не задоволення, а частина моєї роботи. Треба і це відбути! А самотність не покидає ні на хвилину. Почуваюся бездомною, безродинною, загубленою серед цього жорстокого світу.

Risultati immagini per самотність
Самотність... Вона дає про себе знати, коли надходить і День мого народження. Так любила колись відмічати цей день у колі рідних і друзів! Намагаюся не піддаватися настирливому почуттю. Сама собі створюю маленьке свято, готую щось смачненьке, по-українськи, торт із свічками. Накриваю стіл, повідомляю бабусі, що у мене День народження. Ну то й добре, що з неї візьмеш, через півгодини вона вже забула про це. І знову самотність, самотність, самотність...

Особливо нестерпна вона, коли хворієш, коли тобі погано, щось болить і турбує. Намагаєшся не подавати виду, не признаєшся, хіба, що хтось помітить і запитає, що з тобою. Але вони не поспівчувають тобі щиро, твоє нездужання для них лишні проблеми. Ось і намагаєшся не подавати виду, рятуєшся сама, як можеш. І знову ти самотня. Немає поряд ні однієї рідної душі, яка б поспівчувала тобі, заспокоїла, подала ліки, чи чашку чаю, заставила лягти в ліжко. Яке там ліжко! У тебе на руках твоя підопічна, яка сидить в інвалідому візку і потребує догляду. І так стає шкода саму себе! Самотність здавлює горло, заставляє сльози омивати обличчя, спотворене від фізичного і душевного болю.

А, яка страшна самотність, коли думаєш про своїх дітей, онуків. Думаєш про те, як вони віддаляються від тебе, іноді забувають про твоє існування. Вони не уявляють собі, як тобі тут важко одній. Вони там усі разом, зі своїми турботами і проблемами, їм немає коли перейматися сентиментальними роздумами. А тобі так образливо, так гостро починаєш відчувати свою самотність! І думаєш, думаєш, думаєш...

Ведеш безкінечні односторонні діалоги, що розтривожують, доводять до стану, коли доводиться приймати заспокійливі, бо інакше здається, що серце вискочить із грудей, що можеш зійти з розуму. А самотність і тут улесливо заглядає тобі в очі, ніби хоче сказати, що без неї тобі не обійтися, вона - твій супутник життя, тому марно перейматися цим. Треба «приймати зле за добре», як казала колись моя мудра українська бабуся.

Самотність переслідує тебе скрізь і всюди. Вона поряд із тобою навіть у найлюдніших місцях, де ти почуваєш себе маленькою краплинкою у бурхливому океані цього чужого закордонного життя, де нікому немає ніякого діла до тебе.

Рятуєшся від самотності телефонними розмовами, спілкуванням по інтернету, рідкими короткими зустрічами з кимось із українських жінок. Але... Тобі постійно не вистачає живої рідної душі, її фізичної присутності, до котрої ти могла б пригорнутися, відчути тепло її тіла, її рук, відчути її розуміння, її співчуття, розслабитися, забути всі свої незгоди і ... самотність. Але це для тебе велика розкіш!
Поступово починаєш звикати до самотності. Вона стає невід”ємною частинкою твого теперішнього життя, з лютого ворога перетворюється на подругу, з якою ти розділяєш всі свої незгоди і маленькі радощі.

Ти знову залишаєшся наодинці із самотністю зі своїми думками, мріями і надіями.

Наталія Антоняк

 Увага! Повне чи часткове використання матеріалів нашого сайту дозволено лише за письмової згоди редакції.

 ______________________________________________

Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.