Українська Італія - Gazeta Ukrainska

Довго думала перш ніж написати вам: варто чи ні? І вирішила. Варто! Варто із багатьох причин. Та головна у тому, що я вже далеко не молода (за віком) жінка і не маю багато часу на роздуми. Треба видати «на гора» все що накопичила за роки життя у душі моїй.

 

Добрий день, дорога редакція "УкраїнськоЇ газети"! Найперше, хочу подякувати Газеті за те, що ви є! Для мене велика радість придбати свіжий номер. Можливо і не зовсім сіжий, бо я не завжди маю для цього можливість. Комп’ютер у мене зовсім недавно, але я більше люблю почитати «живий» номер газети, а не з комп’ютера.


Народилась я 1952 року в м. Заставна Чернівецької обл.  Там росла, вчилася і працювала. У 1976 році закінчила Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, економічний факультет. Вийшла заміж, народила трьох синів. Останні 20 років (до поїздки в Італію) працювала економістом в районному шляховому управлінні. Так сталося, що у 1992 році із чоловіком ми розлучились, я залишилась із трьома дітьми, старшому тоді ледве виповнювалось вісімнадцять. Всі турботи звалилась на мої плечі. Це ж не в Італії, де після розлучення батько «іде з торбами», бо повинен утримувати, і дітей, і дружину. В Україні, у більшості випадків, батьки покидають сім'ю, залишивши її на самовиживання. Спочатку справи йшли непогано, але, коли економічний рівень в Україні почав різко падати, почалися недостатки. Заробітну плату не тільки зменшували, але й місяцями не виплачували, або, замість грошей, видавали продуктами, або товарами. Я розгубилась, бо не могла звести кінці з кінцями. Ось і довелось, притамувавши біль у серці, зважитись на останній крок - поїздку за кордон. Для мене це було неймовірною трагедією!


Дякуючи Богові, двоє старших синів на той час уже закінчили Львівське пожежно-технічне училище і почали працювати. Молодшому було тільки чотирнадцять, його я залишила на старших братів. Мої батьки давно повмирали, а колишнього чоловіка, хоч і були живі і здорові, після нашого розлучення до внуків не признавались. Діти виявились розумнішими за дорослих. Вони виросли серйозними людьми, розуміли ситуацію і робили все для того, щоб допомогти мені і собі водночас.


В Італії я працюю вже десять років. Звичайно, прийшлося зазнати всілякого, але, в основному, потрапляла на роботу до хороших людей. На одному місці пропрацювала шість років, доки бабуся не померла. Ось, уже майже рік, працюю в селі Боргоново провінція П’яченци. Доглядаю дев’яносторічну бабусю Ермінью в сім’ї Франдзіні. Люди хороші, піклуються про свою тітку (у неї своїх дітей немає) і про мене.


За час перебування в Італії я багато зробила для своїх дітей та й для себе теж. Всі троє синів здобули вищу освіту, працюють, двоє старших  створили свої сім’ї. Маю вже дев’ятирічного внука та п’ятирічну внучку. Все ніби добре.
А я? Тільки один Бог знає, скільки сліз я пролила, як майже помирала від розпачу, від суму, від туги за дітьми, за рідною землею. Але кожен раз знаходила у собі сили, зціпивши зуби, йти вперед. Перший раз приїхала додому тільки через чотири роки, бо була «кландестіна», – не могла поїхати в Україну, бо потім не змогла б повернутись. Можна написати цілу книгу, про все, що довелось перебути і пережити. Зараз, ніби, все добре. У мене є «пермесо», можу їхати додому щороку. Є комп’ютер, по якому розмовляю з дітьми, бачу їх, спілкуюся з друзями іт. д.

Наталія Антоняк

Стояв похмурий зимовий день. Так складалися обставини, що я пішла на вихідний не у четвер, як завжди, а в п’ятницю. Не було гурту знайомих, до якого звикла за довгі роки перебування в Італії. Передчувала, що без зустрічі із друзями наступний тиждень роботи здаватиметься набагато тяжчим. На чужині почала розуміти вартість чуйного слова, доброї поради, тієї моральної підтримки, яка допомагає не впасти у відчай від новин з України і переносити те, що стається на роботі в Італії.


Мій автобус відходив майже через дві години. Зробивши необхідні покупки, я примостилася у залі очікування. Роздивлялася навколо в надії побачити когось знайомого. Ось румунки, трохи далі – полячки, там, біля вікна – молдаванки: різні нації, різна мова. Спільне в нас те, що тут ми – чужинці, страніері.


Відчиняються двері і заходить літній італієць. Акуратно складає парасолю і направляється до гурту жінок.
«Шукає розваг» - думаю я, спостерігаючи за чоловіком, який підходить то до одних, то до інших. Щось питає, але у відповідь йому заперечливо хитають головою.


«Не щастить тобі сьогодні, дідусю. Років тобі 80, а може й більше. Час би тобі уже полишити те, що шукаєш». – подумки звертаюся до нього. Повертаю голову, і бачу що він вже стоїть переді мною. Ввічливо привітавшись, питає чи можна сісти поряд. Так, звичайно. Починає питати, куди їду, де працюю, звідки приїхала в Італію. Коротко відповідаю на його запитання. Почувши що я – українка, він радісно стискає мою руку, говорить які українці «браві», і чесні, і дуже надійні. Приємно чути такі компліменти, але розумію, що це лише передмова, тому чекаю що буде далі. Нарешті італієць переходить до основного питання:


-    Я шукаю українку Анну, може знаєте? Має довге, гладке волосся, зелені очі...


Щось видно промайнуло в моєму погляді, бо італієць одразу ж заперечливо захитав головою:


-    Ні, ні, це не коханка, Анна працювала доглядальницею у моєї дружини. У неї хворі ноги. Живемо в маленькому селі в горах. Маємо троє дітей, але вони далеко. Анна нам одразу ж сподобалася: спокійна, терпелива і дуже релігійна жінка.
Почала лікувати рани на ногах дружини. Прикладала бинти, змочені святою водою з Люрду. Сідала біля ліжка і читала молитви до святого Юди Тадея.


Спочатку я не дуже вірив в успіх того лікування, але через деякий час рани зникли!


...Чотири роки працювала в нас Анна..


-    Молода? – Питаю.


-    Десь біля 60-ти, але виглядала набагато молодшою.


-    То чому ж пішла від вас? Що сталося?


-   Не наша в тому вина. Є в селі одинокий мужчина Франко. Одружений наколи не був. Недобра він людина – «полює» на жінок-іноземок. Спочатку – на машині підвезе, то карточку для поповнення рахунку мобільного телефону купить, компліменти говорить. А далі починає прикидатися закоханим, обіцяє одружитися. Жінки попадають в цю пастку, а на другий день інтимні підробиці знає усе село. Півроку тому Франко почав приділяти увагу нашій Анні. Вона не приймала залицяння, повторювала що має чоловіка із яким обвінчана у церкві, та Франко не відмовлявся від свого задуму. На Різдво приніс їй подарунок, та Анна відмовилася його прийняти, чим дуже розгнівала залицяльника.


З того часу він змінив тактику. Очікував українку на вулиці, сердито із нею говорив, розмахуючи руками. Бідна жінка боялася вийти із хати, часто плакала.


-    Чому ж ви її не захистили? – питаю із докором.


-    Я хотів викликати карабінерів, та Анна була нелегалкою, боялася депортації. Після однієї із таких зустрічей із Франко повернулась вона додому перелякана. Після вечері одразу пішла в свою кімнату, зіставшись на головний біль.


Анна завжди вставала рано, готувала каву, одягала дружину, подавала сніданок. А цього разу о восьмій піч була ще не розпалена. Стукаю – не відповідає, а в кімнаті знахожу записку: «Пробачте. Вимушена тікати. Анна». Залишила вона усі свої речі, зарплату за дев’ять днів і пішла.. – Закінчує свою розповідь італієць і починає плакати.


Тяжко бачити, як плаче немолода людина. Говорю щось заспокійливе і прощаюсь, бо приїхав мій автобус.


Вже пізно вночі, коли нарешті засинає старенька сеньйора, піднімаюсь у мою холодну кімнату, підхожу до вікна і дивлюся в зоряне небо. Намагаюся знайти відповідь на питання, що давно не дає мені спокою. Хто ж ми є, «страньєрі»? Блукаючі зорі? Чи безправні раби з яких кожен може зробити посміховище?


Дорога Анно! Велике спасибі тобі, що ти зберегла гідність нашого народу Слава святому опікуну Юді Тадею, що своєю могутньою рукою втримав бідну українську наймичку від гріха, і не дав їй впасти у спокусу. Бо навіть Сину Божому спокусник пропонував «усі багатства світу...»


Богдана ПАШКОВСЬКА

Завжди читаю Українську газету. З неї черпаєш інформацію про рідну Україну, дістаєш позитивний заряд, що допомагає усвідомлювати, що ти не одна. Тих, хто мають схожу долю є багато.

 

Микола Костишин народився в 1964 році в Cибірі, біля міста Іркутська. Мешкав там з батьками до восьми років. Потім сім’я повернулася на Батьківщину, до села Черніїв що на Івано-Франківщині. Через проблеми зі здоров’ям старшого брата перебралися до Криму для зміни клімату.


Микола ходив у російськомовну школу в Криму. Але рідну мову не забував ніколи. Після армії, закінчив Івано-Франківське радіотехнічне училище і працював на радіозаводі регулювальником радіо апаратури.


В часи перебудови у ролі потягового електрика побачив майже весь СРСР. У перші роки Незалежності, змінивши професію, став фізіотерапевтом. Чотири роки працював в реабілітаційному центрі в Аргентині. Потім жив у Португалії, а зараз осів в Італії. Одружений 14 років, має восьмирічну донечку.

Як так?


Що трапилося з нами?
Знову стали ми рабами!
Мабуть Незалежність, не для нас,
Якщо не оцінили ми її в цей час!

Як можна продати, майбутннє своє?
Невже буде краще,ніж є?
Коли ти безправний, та з ковбасов,
Бо тебе купили, «проффесор»,
чи красуня з косов!

Ні, дорогі мої, ні!
Самі винні, що опинилися в цьому багні!
Продались за копійки,
Тепер знущатися будуть роки!

Як зможеш дивитись у вічі онукам?
Котрі запитають хто винен цим мукам?
Якщо ти - байдужий, до себе самого,
То в тебе, немає нічого святого!

*****

За Незалежність, боролися віки!
І прадіди,і батьки!
Сьогодні ганебно,владу віддали,
Тим, хто Україну продали!

Одні за гроші, підуть на будь-що!
А другі, скажуть – а тобі то, що?
Це - байдужість людей,
Що живуть, без ідей!

Нам волю Господь подарував,
Політик зі сходу, прийшов і продав!
Бо ті, хто в Раді,
По вуха в зраді!

Їх час вже минув,
Нагадаю, для тих хто забув!
Обіцянки жодної, не здійснили,
Бо лишень до влади хотіли!

Але Господь, хай судить вас,
За те, що не дбали про нас!
А Україна стерпіла і гірше,
Шкода лише часу,
бо заслуговує на більше!

 

Микола Костишин

Завжди привітна, усміхнена. Здавалося би безтурботна, як той птах небесний, як лілія польова не думає про те, що буде завтра, радіє сьогоднішнім днем. Та така вона лише зовні

Одруження – дуже актуальна тема в Італії, адже в основному їдуть сюди з України, жінки. Відчуття незахищеності в чужій країні, ось що, на мою думку, штовхає на одруження із італійцями.


Хто ж стає нареченими? Часто вікова різниця не є перешкодою у змішаних шлюбах. Бачила я такі «щасливі» пари... Нещодавно зустріла одну знайому і зауважила, що вона не така весела і життєрадісна, як була раніше. Розговорилися. Виявилося, що одружена із італійцем. Їй – тридцять чотири роки, має десятирічну доньку в Україні. Розлучилася із чоловіком та вийшла заміж в Італії. Присягався любити її новий чоловік. Народила вона йому двох діточок, одне за одним. Зараз же її любий геть змінився, ображає і принижує, не раз руку піднімає, а сам проводить час із іншими жінками. Говорить: «Забирай дітей і їдь в Україну». Отаке вам молоде подружжя...


Жінки зрілого віку також хочуть піймати птицю щастя. Інша моя знайома одружилася із італійцем у 58 років. Якось їхала я із ними в автомобілі, розмовляли про своє, а за кермом – її чоловік. Раптом  - вискакує перед нами, на перехресті, інше авто. Перелякавшись, італієць повертається, та як дасть ляпаса своїй дружині, мовляв відволікає його від водіння. Я оторопіла. Як можна вести себе так при сторонніх?


Іншого разу чекала на прийом у адвоката. Заходить в кімнату україночка у супроводі італійця. Йому – за сімдесят, а їй – близько тридцяти п’яти. Хто він їй? Батько? Чоловік? Господар?


Дорогі мої співвітчизниці, не спішіть пов’язувати своє життя із іноземцями, спершу подумайте чи не будете ви принижені та ображені. Пригадайте публікацію Української газети  у якій йшлося про вбивство двох українок, чоловіком однієї із них. Італійці – люди іншого складу і менталітету. Бажаю нашим жінкам всього найкращого, нехай оберігає їх Господь!

 

Марія ЛИТВИНЕНКО

Більше статей...