Українська Італія - Gazeta Ukrainska

До редакції надійшов лист із проханням поради чи допомоги. Ми ж, з проханням розібратися у непростій ситуації, переадресували його до Посольства України в Італії та у Центр допомоги громадянам України за кордоном, створений на базі Управління консульської служби МЗС України, у країнах де перебуває значна кількість українських громадян.

Зустрічі і знайомства бувають різними. Часом запізнаєшся з людиною і жодного враження. Нема про що поговорити, не сходишся думками і поглядами, різні інтереси і захоплення, різне ставлення до життя. А часом сама манера вести розмову, її тон захоплюють тебе, і відразу хочеться знову почути ту мову, ще раз поспілкуватися з цією людиною.
Так сталось після зустрічі із Анною зі Львова. Проста, добродушна, щира. Та найбільше зачарував мене близька серцю говірка.


До цієї жінки постійно телефонують наші краяни, ідуть, як до криниці з джерельно чистою водою. Для кожного у неї знайдуться слова підтримки, утіхи, добрі поради. Анна – прониклива, мудра, вдумлива, глибоко релігійна.
Мудра тією мудрістю, якої не набувають, з якою народжуються, яка всмоктується у свідомість з молоком матері, простої селянки-галичанки.


Вона працювала зі столітнім дідусем, він – радше істота у людській подобі, яка лише споглядає світ і подає невтямливі звуки, на запитання ж ледь киває головою: „так” чи „ні”.


Добротою, доглядом і психологічною підтримкою Анна перетворила його існування на життя. Завдяки їй тяжкохворий почав одужувати, говорити, реагувати на світ. Усіх жінок, які приходять у його дім, обдаровує компліментами.
Знайомі Анни вважають її своєю найближчою подругою, довіряють свої найсокровенніші таємниці. І не було такого, щоб хтось у ній помилився: усіх вона вислухала, усім дала пораду. „І де ти наснагу береш, що зміцнює тебе, допомагає вистояти у житті, доглядальниці, служниці?”, – питаю її. „Лише у церкві і в молитві”, – така ось відповідь.


Там, удома, у Львові, її теж шанують, люблять і чекають. І от настав день, коли вона полишає Фоллоніку і повертається до рідного гнізда.


Ганнусю! Ми шкодуємо, що ти нас покидаєш. Ти була подругою і порадницею кожному, добрим і щирим співрозмовником. Хай твоєю присутністю втішаються рідні та близькі, хай тобі буде солодко і затишно у ріднім краю, в колі родини. Ми з теплотою і вдячністю згадуватимемо тебе і дякуватимемо долі, що дала можливість познайомитися з тобою.
Щасливої тобі дороги! Хай Усевишній тримає усю твою родину у своїй дещиці.


Олександра Сороневич

Петро Полянецький щасливо усміхався, не міг приховати радісного хвилювання - сьогодні народився його син-первісток.
Він з любов'ю і вдячністю дивився на свою дружину, грузинку Маісурадзе Натію. Вона також відчувала себе найщасливішою матір’ю у світі. Але вже на наступний день свято народження сина було затьмарене звісткою: у малюка вроджений порок серця.

 

Довго думала перш ніж написати вам: варто чи ні? І вирішила. Варто! Варто із багатьох причин. Та головна у тому, що я вже далеко не молода (за віком) жінка і не маю багато часу на роздуми. Треба видати «на гора» все що накопичила за роки життя у душі моїй.

 

 

Доброго дня мої емігранти
нехай нас обікрала доля
та сподіваюсь що наші таланти
по правді оцінять на волі.

І хоч в порядку сімя і робота
та пекуча мов іскра скотилась сльоза
бо згадалась рідної мами турбота
і заквітчана в ріднім краї лоза.

В Монреалі вічно пекуче сонце
й свобода людини не має меж
та я ж шукаю до дому віконце
бо там жилось краще усе ж.

Щохвилини все ближче до вітанку
та щось зовсім не хочется спати
і все згадуються українські ранки
і рідне небо де міг вільно кружляти.

___________________________________
Що коїться на Батьківщині моїй
розкажіть - бо я хочу знати
ні я ніколи не зраджував їй
не кидав українських пісень співати.

Довго стримув свої почуття
говорив на відстані любов міцніша
так нічого й не навчило мене життя
й не зробила Америка розумнішим.

Роки як коні бігли так само швидко
гроші як мухи відлетіли зараз
а совість як ховрах перегризала нитки
й до рідного краю тягла повсяк час.

Україно. народе, рідно хато моя
вас вітає і любить ваш відданий син
знову обєднала серця наші доля
зруйнувавши символ розлуки - жовтий млин.



_____________________________________
Можливо зробив велику помилку
що кинув рідну країну і махнув в Емірати
перед тобою не маю виправдань синку
та пізно вже життю борг повертати.

Вас з мамою забрати не було змоги
занадто сильною була сукупність обставин
й забагато відїзд викликав би тривоги
тому під самостійну втечу я все обставив.

Ти живеш на Батьківщині в Черкасах
мене ж вільний вітер закинув в Дубаї
і нехай ми не близько, нехай ми не разом
та ти все ж не думай що у тебе батька немає.

Синку коли для тебе ще моя думка важлива
то всім серцем бережи маму і свою Україну
бо без них прожити, повір, неможливо
й неможливо знайти їм заміну.

Вірші почала писати в юності, вони публікувалися в шкільних газетах. Далі життя закрутило-завертіло своєю буденністю, якось було не до віршів. Аж тут, в Італії, натхнення знову повернулось до мене. Іноді хочеться висловити свій сум, чи радість у віршах. Зовсім недавно моєму старшому синові (35 років) присвоїли звання  підполковника, а середньому (30 років) - майора. Я така рада, така горда за своїх синів! Ось і захотілось стан моєї душі висловити віршем. Розумію, що він зовсім невмілий, але – від серця!

МАМИНА ГОРДІСТЬ І МАМИНА ПЕЧАЛЬ

(Присвячується моїм синочкам Миколі,Олексію,Юрію)


Забрела я далеко від дому
У далеку країну Італію,
Бо пригнула мене додолу
За існування важка баталія.

Бо ж у мене є три синочки,
За котрих я готова і душу віддати.
Та з душі не пошиєш сорочки,
Не зможеш душею нагодувати.

Працюючи вдома, на Батьківщині,
Не мала в кишені й копійки.
У найми подалась, де ще й понині
Слугую в сім’ї італійки.

Роки пройшли, сини - дорослі.
У них уже й сім’ї свої.
Людьми вони стали хорошими
І це - подарунок мені.

Двоє старших синів - офіцери, військові,
Підполковник, майор - це високі чини.
Рятують будівлі, людей і природу,
Бо ж "еменесники" в мене вони.

Молодший синок не завдав нам тривоги,
Людиною справжньою виріс і він.
Інженер, що будує мости і дороги, -
Мій "мізинчик", найменшенький син.

Я горда за них і горджуся собою,
Що витримку маю міцну,
Що не змирилась з тяжкою бідою
І в жертву віддала я долю свою.

Одна лиш образа нам душу тривожить,
Таким матерям, як і я,
Що вдома ми - зрадниці і непутьові -
Держава нам титул такий приклада.

Та де ж ті бухгалтери всі й фінансисти,
Чи вже розучились вони рахувать
Ті гроші, валюту, що шлем ми постійно?
Чи пада із неба така благодать?

За наші ж то сльози будують будинки.
Дітей ми лікуємо, вчимо, ростимо.
Не зрадниці ми, а самотні билинки.
Держава нас зрадила, ми ж - мовчимо.

Не можна мовчати, а треба кричати:
- Ми хочем додому, ми хочем в сім"ю!
Створіть нам умови, верніть нас до хати,
Ми хочем покращити долю свою!

Яких я синів тобі дала, країно,
Хіба ж не заслуга це добра моя?
Хіба ж я хотіла покинуть родину
І плакать ночами своя-не-своя?

Онуки родились, ростуть, лиш нівроку!
Я ж бачила їх усього кілька раз.
Хіба ж я не хочу навчать їх потроху,
Любити,пестити завжди й повсякчас?

Я ВІРЮ В МАЙБУТНЄ ХОРОШЕ І СІТЛЕ,
НЕХАЙ НЕ ДЛЯ СЕБЕ ТА ВСЕ Ж - ДЛЯ ДІТЕЙ!
ВСМІХНЕТЬСЯ ЇМ ДОЛЯ ЯСНА І ПРИВІТНА
І РІДНА ВКРАЇНА НАС ВСІХ ОБІЙМЕ!



Хотіла висловитись по можливості якнайкоротше, але не вийшло. Так хотілося багато розповісти! Дорога редакціє, при можливості, надрукуйте мій вірш. Я думаю, що ним я висловила печаль багатьох таких заробітчанок, як і я! Ще раз вибачте! До зустрічі на сторінках нашої газети! Нехай Бог вас благословить!


Наталія Антоняк

Добрий день, дорога редакція "УкраїнськоЇ газети"! Найперше, хочу подякувати Газеті за те, що ви є! Для мене велика радість придбати свіжий номер. Можливо і не зовсім сіжий, бо я не завжди маю для цього можливість. Комп’ютер у мене зовсім недавно, але я більше люблю почитати «живий» номер газети, а не з комп’ютера.


Народилась я 1952 року в м. Заставна Чернівецької обл.  Там росла, вчилася і працювала. У 1976 році закінчила Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, економічний факультет. Вийшла заміж, народила трьох синів. Останні 20 років (до поїздки в Італію) працювала економістом в районному шляховому управлінні. Так сталося, що у 1992 році із чоловіком ми розлучились, я залишилась із трьома дітьми, старшому тоді ледве виповнювалось вісімнадцять. Всі турботи звалилась на мої плечі. Це ж не в Італії, де після розлучення батько «іде з торбами», бо повинен утримувати, і дітей, і дружину. В Україні, у більшості випадків, батьки покидають сім'ю, залишивши її на самовиживання. Спочатку справи йшли непогано, але, коли економічний рівень в Україні почав різко падати, почалися недостатки. Заробітну плату не тільки зменшували, але й місяцями не виплачували, або, замість грошей, видавали продуктами, або товарами. Я розгубилась, бо не могла звести кінці з кінцями. Ось і довелось, притамувавши біль у серці, зважитись на останній крок - поїздку за кордон. Для мене це було неймовірною трагедією!


Дякуючи Богові, двоє старших синів на той час уже закінчили Львівське пожежно-технічне училище і почали працювати. Молодшому було тільки чотирнадцять, його я залишила на старших братів. Мої батьки давно повмирали, а колишнього чоловіка, хоч і були живі і здорові, після нашого розлучення до внуків не признавались. Діти виявились розумнішими за дорослих. Вони виросли серйозними людьми, розуміли ситуацію і робили все для того, щоб допомогти мені і собі водночас.


В Італії я працюю вже десять років. Звичайно, прийшлося зазнати всілякого, але, в основному, потрапляла на роботу до хороших людей. На одному місці пропрацювала шість років, доки бабуся не померла. Ось, уже майже рік, працюю в селі Боргоново провінція П’яченци. Доглядаю дев’яносторічну бабусю Ермінью в сім’ї Франдзіні. Люди хороші, піклуються про свою тітку (у неї своїх дітей немає) і про мене.


За час перебування в Італії я багато зробила для своїх дітей та й для себе теж. Всі троє синів здобули вищу освіту, працюють, двоє старших  створили свої сім’ї. Маю вже дев’ятирічного внука та п’ятирічну внучку. Все ніби добре.
А я? Тільки один Бог знає, скільки сліз я пролила, як майже помирала від розпачу, від суму, від туги за дітьми, за рідною землею. Але кожен раз знаходила у собі сили, зціпивши зуби, йти вперед. Перший раз приїхала додому тільки через чотири роки, бо була «кландестіна», – не могла поїхати в Україну, бо потім не змогла б повернутись. Можна написати цілу книгу, про все, що довелось перебути і пережити. Зараз, ніби, все добре. У мене є «пермесо», можу їхати додому щороку. Є комп’ютер, по якому розмовляю з дітьми, бачу їх, спілкуюся з друзями іт. д.

Наталія Антоняк