Українська Італія - Gazeta Ukrainska

Візерунки на шибках


Давненько не була я вдома взимку,
Там моя Україна вже вся у снігах;
Білим шовком мороз вишивае низинку,
А я далеко від дому, а я у ,,бігах,, .

Я зиму із давніх-давен полюбляю.
Промінь сонця по снігу мережить, іскрить,
Я у мріях долонями сніг загрібаю;
Яка дивовижна морозна та мить.

Горстка снігу на спраглих вустах _
Яка свіжість і доза адреналіну !
Аж подих захопить, ясніе в очах,_
Це я завжди зимою додому так лину.

Візерунки на шибках, мої білі мрії
Вкотре спливають від сонця сльозою,
Одну з них у серці так довго лелію,
Виноградною стала вона вже лозою.

Як спокійно та рівно димлять димарі;
Вже Різдво на підході, вже не за горами;
Воркують на килимі білому там снігурі,
Я ж знов на Святвечір не буду у мами.

Внікуди побіжу сніговими полями,
На морозі сніжок скрипне, правда, у сні.
У село я вернуся до батька, до мами;
Саме ті зими ніхто не поверне мені.


19.12.2010

(Новела) Вечоріло. Тяжка сіра хмара розляглась майже на всеньке небо, тяжко оперлась на вершечки далекого темно-синього лісу і завмерла. Знесилена довгою дорогою, не в силі більше поливати сильним дощем налиті свіжим смарагдом поля, вона лише ліниво дріботіла, меленькими схожими на туман, крапельками. Та ця мряка була тепла, живильна, весняна, зовсім, зовсім не схожа на осінню сльоту. Під її теплими дощинками пробуджувалось  все живе, тягнуло догори свої голівки, листочки, ротики.

Ви часто друкуєте листи заробітчан чи розповіді про них, ось і я вирішила написати на цю тему. Передусім прошу вибачення в тих людей, кого можу ненавмисне образити своїми думками, адже всі мають право жити так, як вважають за потрібне. І я користуюся правом висловити свою думку, бо належу до тих жінок, чиї сім’ї зруйнувало заробітчанство.

Мене десять років тому залишив чоловік і поїхав за кордон заробити грошей для дітей. Нашому синові тоді виповнилося десять, а дочка вже була заміжньою. Висилав чоловік гроші, поки не погасив борги, а потім почалося: то роботи немає, то не заплатили, то вишле 50 євро — і обходься ними, як знаєш. А я тоді ще не мала пенсії.

Приїхав наш батько тільки тоді, як оформив пермесо. Я просила його залишитися, бо він потрібен синові. Той ішов до армії — тата не було, одружувався — тата не було, народилася внучка — діда не було. А коли приїхав, то ходив по хаті такий, ніби йому в тій Італії щось поробили. Все йому було не таке й не так. Я розказую, що багато плачу за газ, світло, а він мені: «То твої проблеми. Я газом не грівся і світла не світив». І те, що в тій хаті живе і його внук, також було моєю проблемою.

І що їх, тих заробітчан, так тягне з дому. У нас там, кажуть, і хліб не такий, і капусту не так готують… Де — в нас? В Італії! Як приїжджають, то перемовляються між собою італійською. А чому ж вони не навчать своїх тамтешніх діда чи бабу українською говорити? Бо ті собі такого не дозволили б, мають гонор.

Приїжджають заробітчанки додому з перестарілими італійцями. Йдуть до церкви — й не встидаються. Приїжджають додому лікуватися: зуби поремонтувати, хребет підправити. Невже їхні баби з дідами не можуть їх полікувати там?

Приїжджають у джинсах із задертими носами, бо мають євро, а ми — гривні. І нарікають, як там тяжко й погано. Плачуть, що скучають за дітьми, за старими батьками. То хай їдуть додому! Тим паче, що в Італії їх ніхто не сприймає як газдів, а тільки як наймитів.

І ще хочу в них спитати: чому ви приїжджаєте в Україну, оформляєте пенсію і їдете назад? Пенсію отримують ті люди, котрі вже не можуть працювати, а ви ще працюєте. То хай вам платять її у вас в Італії, а не в нас в Україні.

…Не так у нас тут вже й погано. А ви приїжджаєте на місяць-два і кажете, що мусите їхати. Ви що, примусівку там відробляєте? Ні, ви просто вже рахуєте витрачені гроші, бо ж там переважно не платите ні за харч, ні за компослуги. Але повірте: гроші не врятують сім’ї. Так що повертайтеся виховувати своїх дітей і піклуватися про батьків.

Постійна читачка
Заліщицький район

Я живу в Латині – невеличкому містечку за 100 кілометрів від Риму. Одного дня довелося мені звернутися до консульського відділу посольства
України в Італії. Встала рано-вранці, щоб дістатися на одну із римських вулиць, що так нагадує українську. У чергу записалася п’ятнадцятою, та й почала чекати. Люди сходяться, розмовляють про своє: про життя на рідній Україні, роботу в Італії, нові закони.


...Неподалік стояла машина... У ній хтось приїхав до консульства... востаннє. До авто вийшов консул. Оглянув труну із серйозним і трохи блідим обличчям, порозмовляв з людиною, що її супроводжувала, оформив документи і машина рушила в далеку дорогу, в рідну Україну...


Роздуми, роздуми... Скільки потрібно терпіння та розуміння, щоб виконувати таку роботу, скільки уже людей відправлено в Україну, а вони ж приїхали до Італії з надією заробити гроші і повернутися до своїх рідних... Але доля розпорядилася по-іншому.
О дев’ятій годині у будинок, над яким маяв синьо-жовтий прапор, почали заходити перші відвідувачі. Я прийшла сюди зі своїми проблемами, знервована, розгублена. Мене прийняв віце-консул Ігор Корніюк. Він уважно вислухав і порадив, як краще вчинити. Після розмови я відчула себе найщасливішою людиною, за що дуже йому дякую.

Поки я писала заяву, до віконця підходили люди різних національностей, кожен із своїми проблемами. Хтось хоче привезти до Італії дружину, хтось продовжити паспорт, а іноземці відкривають візи до України. Хтось прийшов з добрим настроєм, хтось квапиться, у когось уривається терпіння... Люди починають голосно розмовляти, телефонувати. Хтось зустрівся із земляками і хоче розповісти про своє життя... Усіх їх потрібно вислухати і дати пораду. Яка це відповідальність! Щодень сюди звертаються по 100– 150 осіб, їхню енергію потрібно взяти на себе.


Висловлюю глибоку подяку і шану за уважне ставлення до відвідувачів, сумлінне виконання обов’язків та високий професіоналізм. Зокрема, Руслану Семенченку та Ігору Корніюку. Велике спасибі Послу України в Італії Георгію Чернявському за ваше вміння організувати роботу колективу.


Людмила КОЗОДОЙ

Ключ нарешті повернувся в замку і, штовхнувши ногою двері, Настя вбігає в хату. Мама, як завжди, сидить перед телевізором.
-    Мамо, я виходжу заміж! Антон тільки що попросив моєї руки!
-    Антон? Мені здається він казав, що жонатий, є дочка...
-    Ну і що ж, що жонатий? Ми любимо одне одного! Ну хіба це злочин – любити? Дочка получатиме аліменти, жінці залишає хату!
-    Не кричи так, Насте, я не глуха, - мама підводиться з крісла і виключає телевізор.
Настя обіймає маму і вже спокійніше продовжує:
-    Мамо, зрозумій, я кохаю Антона. Мені байдуже чи має він сім'ю чи ні. Він – мій! Кожна людина має право на особисте щастя!


Мама мовчки йде на кухню. Повечерявши, Настя закривається у своїй кімнаті. Почуття неймовірного щастя переповнює її. Знову ніби чує тихий голос Антона: «Я кохаю тебе, Насте! Так, я жонатий, але не моя вина, що я тільки тепер зустрів тебе, єдину, про яку мріяв усе життя! »


З Антоном Настя познайомилась випадково. Одного разу допоміг донести покупки додому. Потім якось знову зустрілись. Через деякий час Антон почав чекати Настю на автобусній зупинці. Разом йшли в магазин. Настя робила покупки, Антон допомагав нести сумки додому. Деколи заходив в хату, випивав чашку кави і спішив додому.


Так пройшла зима. Настя вже знала, що Антон жонатий, що дуже любить свою 4-х річну донечку, що жінка після родів дуже потовстіла. Часом заходили в парк, сідали на лавку. Антон просив розказати щось про себе. Що ж розказати? Робота, магазин, дім... У вихідні дні – хатні прибирання, прогулки з мамою, телевізор. Особисте життя? Та яке там...


Колись в них була прекрасна сім'я. Розумний, розсудливий батько. Спокійна, лагідна мама. Та несподівано батько залишив їх і життя поділилось на дві частини. До і після розводу батьків. До – райдужні мрії одержати диплом археолога і поїхати працювати в Єгипет. Після – жорстока реальність. Впавша в деперсію мама, постійна недостача грошей і страх перед майбутнім. Мрії про єгипетські піраміди відлетіли, як налякані птиці. Треба було жити, утримувати маму, яка вже не могла працювати і одержувала мізерну пенсію. Настя пішла працювати на фабрику в лако-красильний цех.


За вікном починає сіріти ранок. Ніч пройшла без сну, але втомленою Настя не почувалась. Вчора Антон попросив допомогти йому забрати речі. Поки що поживуть у Насті. Дзвонить дзвінок. Антон входить з букетом свіжих роз. Ніжно цілує Настину руку: «Не бійся нічого, кохана, я з тобою».
-    Жінка знає?
-    Так. Я все розказав. То йдемо, ще дуже рано. На вулиці немає нікого. Антон відкриває двері, пропускає Настю вперед. В хаті стоїть тиша. В кріслі сидить жінка з дитиною на руках. Дівчинка пригортає до себе велику розкішну ляльку.
-    Це – Настя, - говорить Антон.
-    Добрий ранок! – здоровається Настя. Ніхто не відповідає.
-    Ну, добре. Я – скоро, - Антон проходить в другу кімнату.
Настя присіла біля журнального столика, крадькома спостерігаючи за присутніми. Жінка – дійсно гладка. Дитина непорушним поглядом дивиться на Настю. «Погляд, як у дорослої,» - думає вона. -  «Хочеться скоріше піти з цієї хати».


-    Ну от і я.
Антон несе чимодан і сумку до дверей. Настю пронизує думка, що вже колись вона бачила цю сцену. І раптом, як блискавка: та це ж все відбувається у неї вдома багато років назад! Тяжкий спомин обриває гіркий дитячий плач. Дитина тремтячими рученятами обнімає ноги Антона і, плачучи, повторює:
-    Не йди, татку! Не йди, не йди! Не залишай мене!
Антон червоніє, бере дитину на руки і починає заспокоювати:
-    Не плач, моя маленька! Татко не залишає тебе! Я буду близько, я буду приходити до тебе і ми будемо гуляти в парку. Добре?
-    І мама? – питає дитина.
-    Ні, з нами буде Настя.
Дитина повертає скуйовджену голівку до Насті і дивиться, дивиться. Настя старається поміхнутись і відчуває, що в неї мокре обличчя. Вона плаче. Хоче зупинитись і не може.
-    Що з тобою, Насте? – стривожено питає Антон.
-    Пусти мене! Пусти мене, татку! – виривається дитина з рук Антона. Біжить до мами, бере свою ляльку і простягає Насті.
-    Бери, дивись, яка гарна! Можеш держати її до вечора або навіть можеш спати з нею, а завтра принесеш. Так?
Настя сідає на долівку, міцно пригортає дитину до себе і вже не плаче, а голосно ридає. Схоплюється на ноги, цілує дитину і вибігає з хати.


Двері відчиняє мама. Мовчки дивиться на Настю, мовчки йде за нею в спальню. Знімає з неї мешти і ложить в ліжко.
-     Поспи ще трохи, доню. Ще дуже рано.
Настя покірно лягає і чи то засинає, чи то тратить притомність. Прокидається, коли за вікном вже вечоріє. Мама спить в кріслі біля її ліжка. Тихо, щоб не розбудити маму, проходить в зал. На столі стоїть ваза з червоними розами. Витягає записку: «Люблю! Твій Антон». І раптом хвиля шаленної люті охоплює Настю. Бере вазу і разом з розами жбурляє в відро.


-    Ти не мій, Антоне,чуєш? Ти не мій! Я не обкраду твою донечку, як колись одна перукарка обікрала мене. А жінка твоя досить симпатична. Товста? Нічого, є тепер всякі дієти... І ти будеш гуляти в парку з дочкою і жінкою, а не зі мною. Чуєш? Бо я не злодійка!
Здригається від дотику маминої руки. Ніяковіє. Мама все чула!
-    Ходімо вечеряти, доню.


Після вечері Настя бере журнал, цілує маму і направляється в спальню. Завтра понеділок, починається новий трудовий тиждень.


Богдана Пашковська

Доброго дня, газето! Пишу вам з Італії. Хочу подякувати за те, що ви є! Що ми, заробітчани, за тисячі кілометрів від рідного краю маємо змогу читати цікаву газету.

Пройде час, і в книгах історії України з’являться сторінки про велику економічну імміграцію українців як заробітчан. Історію, виплакану гіркими сльозами, вмиту кривавим потом, безсонними ночами, хворими, понівеченими долями, важким життям українців від непосильної праці та морального приниження чужинцями. Роки заробітчанства вже сягли десятиліття, та повернення на Батьківщину все ще відкладається через відсутність в Україні перспектив самореалізації й гідної зарплати. Майже у кожній другій українській родині хтось перебуває на заробітках, шукаючи щастя попід тином чужих господарів.

Щоб вижити, допомогти дітям, родині та покращити свій матеріальний добробут, життя мене закинуло далеко від рідного краю — у середньовічні квартали Неаполя. І тільки один Бог знає, як важко щирому українцеві тут, на чужині, притамувавши біль у серці, щоденно жити і працювати із сумом і тугою за рідною землею. Для того, щоб адаптуватись, мені довелось змиритися з новою реальністю, розчинитися в ній та, зціпивши зуби, іти вперед.

У Неаполі немає кварталу, вулиці, де б не працювали та не жили українці. Майже у кожному селі, містечку Італії можна зустріти наших заробітчан. Приїжджаємо ми в цю невідомість на рік, а осідаємо на роки, а дехто із нас — на все життя. Одиниці повертаються на Батьківщину, бо не в змозі вже більше поневірятись, а сотні приїжджають. Багатьох гнітить почуття сорому і ганьби за той стан, в якому опинилася країна. На ті копійки, які можна заробити вдома, жодна нормальна людина не проживе. Бо такі реалії замкнутого кола заробітчанства.

Чим нас так приваблює Італія?

Насамперед, це країна Європи з відносно високим рівнем життя, де можна знайти роботу, більш оплачувану, ніж у нас (наприклад, у 3-4 рази вища, а ціни на продукти і товари першої необхідності в 2 рази нижчі, ніж в Україні). Для нас усіх Італія – це фінансова підтримка. І в свята, і в неділю, коли в церквах дзвони б’ють – українець працює. Бо кожен втрачений день, година – то гроші.

Неабияку роль відіграють створені для бідних людей (в т.ч. і для заробітчан) карітаси, де можна безплатно поїсти, одягнутись, отримати медичну допомогу, а інколи і переночувати, ще й на дорогу дають пайки.

Є у Неаполі і українські церкви, куди горнуться і єднаються в громади далекі від дому і родин українці. Часто тут шукають розради, допомоги у випадку раптової смерті співвітчизників, хвороби, пошуку роботи і т.ін. Люди, які постійно ходять до храму Господнього, мають відкриті серця і готові допомогти один одному.

Для нас у Неаполі відкрито консульство, працюють свої супермаркети, магазини, кафе, ресторани, офіси і т. ін., де можна придбати продукцію під українською маркою, проте в основному виготовлену в Німеччині або Польщі.

Принцип життя тут такий, що чим багатій живе багатше, тим бідняк багатший. Це суспільство, де немає дуже багатих і дуже бідних людей, а приватна власність не є засобом збагачення одних за кошти других, через перетворення їх на дуже бідних, як спостерігаємо в Україні. Глибина прірви між багатими і бідними, яка у розвинутих європейських країнах сягає 6-7 разів, у нас зашкалює майже за 40.

Реальність заробітків за кордоном жорстока. В італійців, а особливо в неаполітанців, є свої плюси і мінуси, культура та менталітет, свої національна гордість та характер. І прикро, що ставляться до нас тут як до третьосортних, нарівні з громадянами країн Латинської Америки, Африки та Азії. Проте нам не треба забувати, що ми в гостях, працюємо на їхній землі, куди нас ніхто не просив.

Дуже часто серед наших людей в Неаполі можна почути вислови: «Які українці всі погані, а я хороший». Б’ємо у груди і називаємо себе «хохлами», не розуміючи навіть самого поняття цього слова і звідки воно взялось. Уповаємо на втрачену віру до державних мужів. Але вони приходить і відходять, а Україна була, є і буде! Питання тільки — якою? А це вже залежить від нас – українців. Ми інколи забуваєм запитати самого себе: а що я зробив для того, щоб не бути рабом у нас і третьосортною людиною за кордоном? Так, більшість із нас усвідомлює, що живемо ми в окупованій ментально чужим елементом нашій Батьківщині. Проте зрозуміймо те, що вона наша, не їхня, це повинні відчувати ми і вони. Усюди, де б ми не працювали, нас поважають за нашу працьовитість, розум, толерантність, тільки ми самі себе не поважаємо, бо у багатьох відсутні почуття національної гордості та свідомості. Ми сьогодні – це досягнення наших батьків, а наша заслуга, честь чи ганьба – наші діти.

При спілкуванні з італійцями можна довідатись, як у недалекому минулому вони масово виїжджали на заробітки в інші країни світу. А сьогодні повертаються на ці землі як туристи, у бізнесових та родинних справах, і їхню країну «окуповують» мільйони іноземців-заробітчан, в т.ч. і ми з вами, браття українці, виконуючи всі брудні роботи, де італієць працювати не буде, ще й за такі малі гроші.

На сьогодні кількість зареєстрованих емігрантів в Італії складає 4 235 059 чоловік, а це 7% кількості населення країни. З них 932 675 чоловік – це діти емігрантів. Найбільше заробітчан з Румунії (+21%), потім іде Молдова (+18,1%), Пакистан (+17,1%), Індія (+15,3%), Україна (+13,1% = 554 793 ч.) та Перу (+13%). В основному емігранти проживають на півночі – 60%, в центрі – 25,3%, та 13,2% на півдні Італії. Як бачимо, Україна входить в чільну п’ятірку країн заробітчан-емігрантів. Проте офіційну статистику — 554 793 чол. – не можна вважати достовірною, оскільки вона не враховує найчисленнішу когорту – робітників-нелегалів.

Офіційно щороку заробітчани України пересилають додому з різних куточків землі приблизно 5-6 мільярдів доларів. Але цю суму необхідно збільшити удвічі, оскільки зароблені долари і євро надходять не лише поштою чи банківськими платежами, а й неофіційними каналами, які ніхто не здатний облікувати. Це не кредит, не позика, а реальна готівка. Хоча слово «заробітчанин» в деякій мірі звучить принизливо, проте праця возвеличує людину і, допомагаючи сім’ї, ми допомагаємо Україні. Оглянешся довкола себе — і складається таке враження, що скоро вся Україні виїде за кордон, залишаться тільки пенсіонери та діти. А їх чужинцям легше тримати в покорі, бо вони, напевно, давно вже порахували, скільки на нашу землю потрібно переселити китайців та африканців. Якщо ми, українці, в чомусь і передова нація, то це, напевно, у терпінні. Переконаний, що такого терпіння не має жоден інший народ.

У Неаполі майже щодня можна зустрітись та завести розмову з українцями зі всіх регіонів нашої держави, що на Україні практично важко заробити. Якщо ще 2-3 роки тому переважну більшість заробітчан складали люди із західного регіону України, то зараз ситуація поступово вирівнюється, оскільки все більше приїжджає українців зі східних та південних областей нашої країни, причому багато молоді. Для неаполітанців ми всі однакові, немає «східняків» чи «західняків», є одна спільнота – заробітчани.

А ось від своїх на власну адресу можна почути слова «націоналіст», «бандерівець» і т.п. Ми, обділені, обкрадені і озлоблені, шукаємо ворогів там, де їх шукати немає смислу, адже за рахунок один одного не живемо та й проблеми і у так званих «москалів», і у «бандерівців» - однакові.

Задуматись треба над іншим – хто і що послало нас поневірятись по світах. Разом у влади України запитати, чому німці – переможені нами у ВВв, на території, меншій за Україну, можуть жити найкраще у Європі. І їх не 46 млн. - як нас, та ще й за мінусом заробітчан 7-8 млн. - а більше 90 млн.!!! Мають землі, менш родючі за наші, і корисних копалин у них не стільки, і навіть не чоловік а жінка ними керує!!! А як живуть?!.

І дійсно, нам, українцям, треба полюбити себе, об’єднатись і досягати та добиватись того, що у нас відібрали…. Іншого виходу вже просто не існує.



Iван ВОВК, Iталія, Неаполь