Побачити світ і ...оцінити усі хвилі української еміграції - Gazeta Ukrainska

Українська еміграція

Про імміграцію в СССР та новій Україні: українська діаспора, усі її хвилі, не байдужа до України, не мріє відцуратися й забути, й може організовуватися та лобіювати наші інтереси будь-де за кордоном

Моряком я став у радянський час, щоб побачити світ. Це вже важко комусь із сучасних молодих людей пояснити, але за залізну завісу в совку випускали, якщо не рахувати дипломатів, переважно моряків, льотчиків та стюардес, іноді ще танкістів.

Спеціально перевірених моряків та льотчиків. „Руськими трійками” випускали – я не міг у вільний від вахти час просто взяти і піти в заморському порту в якийсь ресторанчик, чи боже збав нічний клуб. Тільки після політінформації в помполіта, вдень, групами не менше трьох чоловік, один з яких точно стукач.

А якщо перевірених стукачів у помполіта не вистачало, то групи були й по п’ятеро. Мені досі дуже жарко й соромно, коли я згадую, як ми шпаримо влітку кілометрів 10 Аравійською пустелею обабіч шоссе від порту до власне міста Дубай, в якому нема громадського транспорту, бо в кожного жителя є власне авто з кондиціонером. Жителі проносяться повз нас в мерседесах і тойотах, сигналять, підбадьорюючи наш караван. І на переходах зупиняються на своє зелена світло й показують нам рукою, щоб переходили. Так давно не бачили в своєму місті пішоходів. А ми вийшли на пустельну стежину в саму спеку пішки навіть не через звичне совкове моряцьке жлобство, а тому, що п’ятеро, - вся група, - не вміщається в одне таксі, а розділятися не можна.

І навіть такі суворі методи нагляду не гарантували того, що хтось з моряків не втече в закордонному порту. Постійно тікали. Звісно не в Дубаї, там спиртного не продавали. Десь в Лас-Пальмасі. Й пошепки потім переказували навіть чутки про те, як ті втікачі потім на Канарських островах влаштувалися. Скільки заробляють, та де живуть. Оце і була єдина можлива радянська еміграція – або одружитися з євреєм(ою), або тікати від помполіта й просити політичного притулку десь в Іспанії.

Тож коли зараз мене починають чомусь лякати еміграцією й публікують якісь цифри, наскільки вона збільшилася у зв’язку з отриманим безвізом, мені ці лякалки відгонять таким совком, як „Тройной одеколон” замість аперетиву перед обідом. Я на це перехворів ще одразу, як  впала Залізна завіса, в 90-ті, коли все моє оточення. хто хотів, хоч тушкою, хоч чучелком емігрували, і їх розпорошило по планеті від Аргентини до Китаю.

Так ось. Попри мої тодішні панічні настрої хтось та залишився, когось Україна більше приваблювала навіть в катастрофічному економічно 97 році. Тоді було днище-днище – найбільше падіння виробництва за часів незалежної України, конання нікому не потрібних промислових гігантів, що працювали на радянську оборонку, гіперінфляція, купони, борги по зарплатах за півроку і абсолютне нерозуміння населення, як з цього вибиратися. Тепер ми вже професори ринкових відносин, в тому числі – чорного ринку.  Тож не думаю, що зараз ми в гіршому стані, навіть попри  втрату 10% територій і попиляні на брухт заводи в Лугандоні.

Так головна відмінність і досягнення 90-х, за яке ми жодному Кравчуку чи Кучмі так і не подякували, – тоді нам вдалося обійтися без війни, яка охопила решту колишніх республік СРСР. Можливо, страх війни таки спонукатиме більший відтік мігрантів, ніж вбита економіка 90-х. Але я не певен, що віднесу втікачів від воєнкомів у Мексику  до якихось суперцінних активів нашої держави. Натомість дуже заповажав приятеля своїх дітей, якому вручили повістку буквально за два дні до від’їзду на заробітки в Італію. Здав квитка, пішов служити. Вже повернувся. Мужчина. Краще з таким втратити, ніж з тими мексиканцями, які виникли в дописі теж не зі стелі, знайти.

Так ось. На відміну від радянських часів, коли це був рух в один бік і назавжди, вже в 90-ті емігранти час від часу поверталися в гості, а дехто повернувся кардинально, бо там не сподобалося. Ще в радянському телевізорі з Юрієм Сенкевичем щонеділі, мене дуже зачепила історія життя Бенгта Даніельссона – єдиного шведа серед норвежців в експедиції Тура Геєрдала на „Кон Тікі”, і єдиного серед них етнографа. Цей шановний швед більшу половину життя провів на атолах Полінезії та на Таїті, - серед племен, які вивчав. До Швеції повертався тільки щоб захистити докторську, видати монографію тощо. І як ви розумієте, особливо вражало радянського телеглядача те, що це точно не була ковбасна еміграція. Зі Швеції, де є все, на атол Рароріа, де питна вода – обмежений ресурс. Хіба еміграція кокосова. При цьому він залишався шведським науковцем і навіть кілька років очолював Шведський етнографічний музей в Стокгольмі. Людина має право жити там, де їй добре, і працювати там, де є для неї праця. І це не предмет чийогось схвалення чи осуду. Мене-совка найбільше вразило саме це – ніхто зі шведів не кричав Даніельссону „зрадник”.

Так ось. Як той мандрівний швед повертався в свій музей не з порожніми руками, а з експонатами, так само не з порожніми руками, а з певними знаннями, навичками та просто взірцями, на які не соромно рівнятися, поверталися в Україну наші заробітчани 90-х. Це вплинуло на наше довкілля. Наприклад, ми більше не вважаємо розчинну каву кращою за натуральну, не п'ємо її з пластикових стаканчиків тощо. Список насправді дуже великий, не буду дуже розвивати цю тему, скажу тільки, що в українців завжди була така гарна риса – „щоб не гірше, ніж в людей”, - просто треба показувати їм правильних людей.

Мене більше всього колись вразило ціле село в таврійському степу, яке перейшло на електроживлення від вітряків. Ось так просто – в кожному дворі свій вітряк і електростанція, щоб не гірше, ніж в людей. І сумною іронією було те, що боролося з цими незалежними від обленерго людьми управління екології – доводило, що шум від вітряків заважає гніздуватися якимось фазанам в мисливських угіддях, чи щось таке. Не знаю, чим там в них закінчилося. Але менше з тим – ці вітряки побачили і навіть купили компактну модель жителі цього села на заробітках десь в Европі. А всі готелі в Залізному порту обладнані водогрійками й сонячними батареями на дахах просто тому, що всі власники готелів колись та відпочивали в Туреччині.

Так ось. З сучасними засобами зв'язку, спілкування з тими, хто виїхав, полегшилося до межі, наче ця людина щойно вийшла в сусідню кімнату. Українці, які ведуть свої блоги в інших, часто екзотичних, країнах - без сумніву хоча б збагачують український сегмент фейсбуку і ширше – наше інформаційне поле. І в не екзотичних теж. Нарешті є хтось, хто може нам пояснювати, що робиться в Америці чи Нідерландах, про що пишуть газети, чи як живуть бури в ПАР в післяманделля тощо. Щоб ми краще уявляли своє місце у світі. При чому чи не за кожної резонансної події в світах, в тій країні вже знайдеться українець, який зможе все відкоментувати. І це вже цікавіше закордонних кореспондентів, яких, власне, в наших ЗМІ не так щоб є.

Думаю, що в соцмережах це просто найпомітніше, а воно так і взагалі в житті відбувається, хоч і не тими темпами. Я можу написати трохи про вплив заокеанських авторів на сучасну українську літературу, але навіщо? Нехай самі пишуть, їхні книжки продовжують видаватися тут. Я не думаю, що ті ж лікарі чи мікробіологи, що виїхали працювати на буржуйщину одразу порвали усі свої професійні зв’язки тут, і не можуть впливати на розвиток своєї галузі в правильному напрямку віддалено.

Ну і нарешті, події останніх чотирьох років показали, що наша діаспора, усі її хвилі, до нас не байдужа, не мріє відцуратися й забути, й може організовуватися та лобіювати наші інтереси будь-де за кордоном, а не тільки в традиційній Канаді. Я залишу за бортом цього розглаголу ходіння грошових знаків, ви і так в курсі. Навіть якщо реципієнт цих коштів тільки їхня бабуся з котом, це вже не мало. Ну і так далі.

Звісно, я назвав лише позитивні наслідки міграції (не всі), звісно, є й негативні (й багато). Але саме тими наслідками мене хотіли налякати, а я просто пояснюю, чому налякати не вийде.

Наприклад, підприємці вже скаржаться, що ніхто не йде на гіпсокартон та сантехніку чи електрику за ті гроші, що вони готові платити, всі будівельники вже десь в Португалії. А судноскладальники з Херсона якось прижилися на верфях Гданська, де не кидають із зарплатнею. Але хіба хтось казав тобі, що буде легко? Ну так, доведеться не прокидувати по зарплаті зварювальників і трубачів, якщо хочеш, щоб на тебе хтось працював. Це важко, але цьому теж можна навчитися.

Увага! Повне чи часткове використання матеріалів нашого сайту дозволено лише за письмової згоди редакції.

 ______________________________________________

 

Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.