Home - Gazeta Ukrainska

Посівати починають виключно з ранку 14 січня.

Загальні втрати української армії у 2016 році склали 467 бійців, з них 211 – бойові.

Аномально холодною погодою охоплена вся Центральна, Південна та Південно-Східна Європа.

Той, хто часто подорожує за кордон, може користуватись двома чинними паспортами

Готуючись до подорожі за кордон, дізнайтесь  заздалегідь чи потрібна вам віза.

Із введенням електронної процедури подати запит на отримання італійського громадянства стало легше. Пояснюємо, яким чином потрібно зробити оплату і що робити з отриманою квитанцією.

У Мілані пройшла футбольна зустріч між командами українських іммігрантів.


Інтимне. Була жiнкою пияка, а стала – синьйора

Невигадана історія щастя, знайденого в Італії.

Як живуть та спілкуються з родичами українці в Неаполі. Як впливає заробітчанство на українців там та на їхніх родичів, що залишилися в Україні?

Батьки, що роками не бачать власних дітей. Малюки, яких виховують дідусь із бабусею. Дорослі, які їдуть на рік, а залишаються на десятиліття. Але також возз’єднані родини – діти, які переселяються за кордон, та батьки, які після довгих років відсутності повертаються до України. Які труднощі чекають на розділені сім’ї? І яку роль у підтриманні родинних зв’язків відіграють нові технології?

Неаполь – без перебільшення українська столиця Італії. За офіційними даними, в цьому місті та прилеглій до нього області Кампанія мешкає 42 тисячі українців – це другий показник з усіх італійських регіонів. Насправді українців тут щонайменше вдвічі більше. Адже значна їхня  частина не має дозволу на проживання (т. зв. «пермессо») і роками живе в Італії нелегально.

У Неаполі жити і працювати нелегально простіше, ніж у будь-якій іншій частині Італії – це відзначали всі співрозмовники Громадського. Адже цей регіон, як і південь Італії загалом, відомий тим, що тут процвітає тіньова економіка, на дотримання законів часто дивляться крізь пальці, а у випадку проблем завжди можна домовитися. Поліція рідко перевіряє документи в іноземців, а деякі роботодавці не проти уникнути оформлення контракту, і, як наслідок, сплати податків.

Українці в Італії – це переважно жінки, які працюють доглядальницями, прибиральницями, нянями. Чоловіків майже в шість разів менше. Більшість українців приїхали на Апенніни на початку 2000-х – найчастіше самостійно. Через кілька років, після отримання документів, дехто забрав сюди родину. Проте у більшості вся сім’я залишилася в Україні – і нерідко відстань має руйнівний вплив на родинні взаємини.

На вулицях Неаполя часто можна почути українську мову, тут чимало магазинів з українськими товарами. Біля центрального залізничного вокзалу на площі Гарібальді раз на тиждень збирається стихійний український ринок із чаями, ліками, газетами, ба навіть ковбасами, оселедцями та салом. Звідси ж відправляються автобуси із заробітчанами та їхніми пакунками родичам на батьківщині.

Є в Неаполі кілька українських церков і навіть школа. Діти вчаться в ній раз на тиждень – у суботу, решту часу ходять до звичайної італійської школи. По тих же підручниках, що і їхні однолітки на батьківщині, вивчають українську мову, літературу, історію. Саме тут ми зустрічаємо першого героя нашого матеріалу.

Історія Василя: «Нелегальна» родина

«Школа допомагає пам’ятати про своє коріння», – ділиться з нами Василь із Вінницької області, який разом з іншими батьками чекає в холі, поки в його доньки закінчиться останній урок. Він разом із дружиною та донькою-підлітком переїхав до Неаполя у 2012 році. Вся родина мешкає в Італії нелегально. Пошукам роботи це не завадило – чоловік працює на будівництві, а дружина — у ресторані. І навіть з поліцією можна домовитися.

«Поліцейський тут зупинив, питає – маєш документи? – Маю. – А де? – Вдома лишив. – Чого? – Ви ж розумієте, це Неаполь, ще вкрадуть!»

Саме завдяки доньці родина Василя сподівається легалізуватися в Італії. Вони найняли адвоката і планують скористатися нормою законодавства, яка дозволяє отримати документи батькам дитини, котра відвідує італійську школу. Проте поїздки в Україну для Василевої родини поки неможливі – назад в Італію без документів не впустять. Тому поки зв'язок з родичами підтримують за допомогою інтернету – спілкуються два-три рази на тиждень.

«Вдома залишилась мама і брат, спілкуємося дякуючи технологіям, по скайпу. Мама ніколи не користувалася технологіями, але продала поросята і купила комп’ютер. Для мами важко було, бо ми жили разом в Україні, вона дбала про внучку. Зараз дитина приходить зі школи, вона з роботи, включає комп’ютер і спілкується».

Василь каже, що слідкує за подіями в Україні, але повертатися, поки там процвітає корупція та старі схеми, не збирається. Як і багато українців в Італії, чоловік залишається там в першу чергу заради своєї дитини.

«Донька пішла в ліцей, хоче стати архітектором. Тому 5 років ліцею, потім 5 років університет, як мінімум 10 років мусимо ще бути тут. Для дитини хочемо працювати, щоб їй щось дати, квартиру. Ми самі маємо куди повернутися».

Історія Василя водночас і типова, і незвична для українських заробітчан в Італії. Як і він, більшість українців принаймні перші роки живуть в Італії нелегально. Втім, мало хто приїздить туди з родиною, а тим паче з дітьми. У більшості випадків на заробітки вирушає один із батьків. Часом це стає серйозною загрозою для збереження сім’ї.

Історія Валентини і Петра: Діти, які не почуваються українцями

Валентину і Петра з Тернополя зустрічаємо в українському ресторані Неаполя, куди їх запросила знайома пара на святкування свого «срібного» весілля. Гості співають «Несе Галя воду», на столах – вареники, борщ та горілка: все, як удома. Втім, святкує переважно старше покоління. Є кілька лише зовсім малих дітей.

Чоловік та жінка в Італії вже 17 років, спершу приїхали самі, а за три роки забрали дітей. «Діти вже починали чуть-чуть забувати. Дистанція своє бере. Із-за чого ми вирішили або їх сюди привезти, або… сім’я розпадається. Діти без батьків не повинні бути», – каже Петро.

Зараз сину 23 роки, доньці — 21. Вони закінчили італійську школу, а тепер обоє навчаються в університеті Неаполя. До ресторану з батьками діти не пішли – за словами Валентини, молоді просто нудно на традиційних українських святах.

За багато років в Італії всі члени родини оформили собі документи, Валентина і Петро знайшли стабільну роботу. Батьки регулярно спілкуються з родичами в Україні, але їхні діти поступово втрачають зв’язок із батьківщиною.

«Вони не відчувають себе українцями. Вони виросли тут, в школу тут пішли, спілкуються тут, вдома між собою практично італійською розмовляють. З нами говорять українською, але між собою італійською».

Сім’я повністю інтегрувалася в італійське суспільство. За словами пари, навіть Різдво та Великдень діти тепер святкують тоді ж, коли італійці.

Історія Наталі: Мама, яка втратила контакт з донькою

Наталя із Запоріжжя поїхала до Італії, щоби заробити на лікування доньки. Коли через три роки жінка отримала документи і змогла вперше приїхати до України, то зрозуміла, що стосунки з чоловіком зайшли в глухий кут.

«Він, виходить, не зрозумів різниці – є я чи мене немає. Яким він був, таким і залишився, нічого не змінилося. І коли я була вдома, ми розлучилися. Він сказав, що знайшов іншу жінку, що живе з нею. З дитиною у нас жодних стосунків».

З донькою, якій зараз 20 років, Наталя не говорила вже більше року – дівчина звинуватила маму у розпаді сім’ї і відмовляється йти на контакт.

«Ми спілкувалися, спілкувалися, потім вона приховала, що тато живе з іншою жінкою. Коли я про це все дізналася, кажу – чому ти мені нічого не сказала? А вона каже – я боялася. – Чого ти боялася? Ти йдеш до тата, тато спілкується з жінкою, а від мене все це приховуєш. Потім ми почали з нею сваритися і вона припинила зі мною спілкуватися. Мовляв, мама погана, я її покинула».

До того, за словами жінки, вони щодня спілкувалися телефоном. Мама регулярно надсилала доньці гроші, а двічі на рік приїжджала до України. Донька мешкала у дідуся з бабусею, а після закінчення школи переїхала до батька. Наталя намагалася відновити спілкування з дитиною, але марно.

«Якщо вона не хоче, це право вибору кожної людини. Я не наполягаю, я намагалася. Але коли тебе не поважають, а дивляться лише на гаманець з грішми чи ще на щось… Я вважаю, це дарма».

Наталя підтримує зв’язок із батьками та братами, які залишились у Запоріжжі. Але повертатися до України поки не планує.

Історія Віри: Пенсіонерка, яка утримує дорослих дітей 

Ця історія досить типова – мама вже дорослих дітей заробляє на життя для них і для внуків. Віра з Хмельницької області виконує в Неаполі найпоширенішу серед українських жінок роботу: доглядає за немічним 85-річним італійцем. У свій єдиний вихідний – неділю – вона приторговує чаями на вулиці біля українського магазину неподалік площі Гарібальді. Працюючи в Італії, Віра утримує в Україні чоловіка, 38-річну доньку, 30-річного сина та маленьку внучку.

«Маю пермессо, дозвіл на проживання, отримую зарплату 600 євро, по контракту маю працювати 4 години на день, але працюю 14. І того я приходжу ще трошки підзаробити, ще 10 — 15 євро, щоб мати телефон поповнити, на білет, того що 600 євро це мало. Я мушу помагати на Україні своїй дочці, яка не має роботи з вищою освітою, чоловік дуже хворий в мене раком після інсульту. І я тягну на своїх плечах всю сім’ю».

Віра приїздить додому раз на рік у серпні, мріє якось запросити до себе дітей. Але оскільки вона живе у будинку свого італійського роботодавця, зробити це непросто. Жінка з ностальгією згадує про Україну і сумує за сім’єю.

— Не вистачає дуже. Якби була можливість, в Україні я б уже заробляла пенсію. Ця пенсія в перерахунку 35 євро. Прожити неможливо.

— Ви приїжджаєте раз в рік додому – як змінюються стосунки з сім’єю?

— Трошки є якась відчуженість. Так як ми вже ніби відвикаєм. Втрачаються такі сімейні зв’язки, цінності. На жаль, без грошей важко…

— Внучка ваша пам’ятає бабусю?

— Пам’ятає весь час, впізнає і каже «Ну що там бабуся робить в тій Італії? Коли вона приїде?»

Коли Віра згадує про свою родину, на очах у неї проступають сльози. Але жінка швидко опановує себе – якраз нагодився покупець.

Новітні технології (інтернет, мобільні телефони) змінили саму концепцію міграції – завдяки їм відстань уже не здається такою нездоланною, родичі мають можливість підтримувати зв’язок. Попри це, близькість часто залишається ілюзією, а віртуальне спілкування не здатне компенсувати реальну відсутність члена сім’ї, який живе за тисячі кілометрів. Навіть якщо сім’ям таки вдається об’єднатися і жити разом за кордоном, з роками їх контакти з батьківщиною слабнуть, а українська ідентичність – розмивається.

Ольга Токарюк

Нові ID-картки, які стали видавати замість паспортів вже звичного зразка, зараз є звичайним шматком пластику. З них неможливо зняти дані, так як далеко не у всіх державних органах, банках і нотаріальних конторах можна знайти спеціальне обладнання.

Почалася попередня реєстрація учнів на 2017-2018 навчальний рік. Ті, хто не має дозволу на проживання, повинні звернутись безпосередньо в секретаріат школи не побоюючись переслідування поліції.

Українські групи у соціальних мережах сприяють спілкуванню, пошуку нових друзів у країні імміграції, та дозволяють запросити на акції, концерти та вечірки. Проте вони також можуть бути не просто нефункціональними, але навіть небезпечні. І ось чому.